Я как прочітал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.
Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офіцерську мову, коли почув знайомі слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нібито – ні. Про село говорять, про річку… Як же це? То ж назва кутка в їхньому селі, назва його майже забутої річки, що неподалік їхньої доми протікає.
Він раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офіцерів.
– Вашбродь, – сказав голосом, що затремтів. – Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…
– Казалі… Ну і что? – Яблонський іронічно примружився. – Тебе-то что, солдат?
– Так воно вроді нічого, – Панас не знав, що й казати. – Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селі куток називається. І річка Мережка тож наша.
– Что? – поручик Христенко аж очі вирячив. – Ти нє врьош, солдат?
– Та ні, ваше благородіє. От вам хрест, – Панас розмашисто перехрестився. – Хай Біг бачить, що не брешу.
Христенко подивився на карту, тоді знову на Панаса.
– Вродє не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?
– Та я з то… Волинської губернії. Владімірского повіту… Тамика й село моє Загорєни, й куток у нім наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородіє… І річка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офіцерам.
Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкіри – мо’ телячої, мо’ свинячої, старої, поораної часом, побачив якісь значки вздовж маленьких ніби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрічка з начеб хвилями всередині. Гм, дивно… Невже то й справді хтось незнаний Млинище їхнє намалював?
– Ну, вот відіш? – Христенко ткнув пальцем. – Ето же уліци, возлє ніх дома, а вот рєчка вьйотся, Мережка ета, а вот і надпісь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходіт… Откуль в Паріже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да о селе … зналі… Говоріш, не все село нарісовано?
– Та ніби так, – сказав Панас. – Якщо то вулиці, то ніби наш куток… Може, коли приїжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…
– «Наквецав» – ето что? – Христенко засміявся. – Нарісовал, по-вашему? Я хоть і малорос, а слова такого нє знаю…
– Та вроді того, ваше благородіє…
Знітився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, відійшов збентежений. Своєму найближчому товаришу по службі Гартемові Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекої землі у Хранції намалювати. Потім змахнув рукою – нащо то голову собі морочити панськими витребеньками, я от у французької баби за те, що двері їй полагодив, блєшчину горілки тутешньої заробив, то й вип’ємо.
Випили, із казарми за кущі відійшовши, розговорилися, про свої села (Гартем, щитай, земляком був, з-під города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспівали. Гартем позаздрив укотре Панасові – на цілих три літа зоставалося менше тому служити.
