прощений і знову взяв на плечі. Нащо ж Параска з Пилипом на коліна стали?..
Що більше – їхнє щастє чи горе його матері і його власний жаль, що, здавалося, засипає, мов сніг, всю дорогу… Що більше?
7. Купівля в Парижі
Через неповних десять років потому рядовий солдат одного з піхотних полків російської імператорської армії Панас Терещук, якого начальство і товариші по службі звали Афанасієм, до чого він поступово звик, йшов у шерензі таких, як і він, вулицями Парижа. За ці роки його ноги також звикли до довгих виснажливих маршів. Спочатку від щоденної муштри на плацу, від переходів до найближчого міста й назад ноги гули, терпли й робилися наче чужими. Їх мовби зовсім не було, а Панас-Афанасій волочив за собою дві нечутливі колоди – вони гребли пилюку, як би високо їх не старався підняти за командою: «Више! Више! Тянуть носок! Ать-два!» Вночі, прокидаючись від того гулу й ломки в крижах, у колінах, Панас мацав, гладив і тер ті чужі ноги, повертаючи їх до себе. Та в якийсь час вони перестали боліти, не одразу, крок за кроком. Як і він сам, ноги звикли до служби, до нового життя, до нової тривалості і витривалості. Вдома він тоже чимало часу проводив на ногах, то й звикати було легше, ніж тим, городським… Помогло в новому житті й службі те, що Панас швидко збагнув своїм селянським розумом: найліпше ставитися до муштри, до чистки зброї, до вправ із рушницями й багнетами, проколювання тюф’яків з соломою і шматтям, як до звичайної, повсякденної, нудної, але тепер потрібної роботи. Він почав сприймати своє нове буття не як покару (тим більше, що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне існування неможливе. Він став солдатом за своєю суттю й нутром. А що вдома ніколи без роботи не сидів, то й тут усе більша потреба щось чинити, діяти дорівнювала потребі жити, виживати, розмінювати дні, тим більше, що за заняттям час летів швидше. Він навчився пристосовуватися – до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покірність, яка в дивний спосіб поєднувалася з непоказною, але затятою гідністю, розважливість й уміння швидко приймати рішення, коли тривога заглядала у вічі, принесли повагу серед товаришів по службі. А коли рядовий Афанасій Терещук у бою з турками, за рік до великої війни з французами, підказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатів при обороні, а потім похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капітаном.
Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше,
