Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…
Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.
Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.
«Доля, – подумав. – Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»
Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.
Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби – на російсько-турецьку війну.
– Я вернуся, – пообіцяв Панас.
І таки повернувся – поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя – доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне – сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.
Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо – мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих півтора десятки літ карту тую, де Млинище їхнє намальоване, з собою носив, як зіницю ока беріг… Хочеться йому вернутися до доми свеї, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки він – ось і я, забули свого Панаса?.. Небожів, певно, назбиралась ціла рота, ось вам дєдько солдат, смикайте, як і син, за вуса.
Та чим ближче строк підходив, темніло лице Асміне. Мовби хто на нього редьки насіяв. Очі й без того темні, геть гасли.
– Чого тобі, мила моя? – питав при зустрічах Панас.
Асміне дивилася якось так дивно, мовби не впізнавала його.
– Чого тобі, любонько? – не витримав раз Панас. – Не хочеш зі мною їхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.
Асміне похитала головою. І раптом її сумний погляд прояснів, став аж прозорим.
– Нє, ми не останемося, – сказала геть по-їхньому, добре за ці літа навчилася. – Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твій далекий ліс, у кому рисі живуть, тебе кличе.
– Ми там, у нас, повінчаємось, раз тут ни схотіла, – сказав Панас. – Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жінкою.
Асміне
