розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.
– Добре, то добре, – сказав Панас і погладив неїного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-їхньому.
А потім він тримав на руках сина – синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навіть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночі, серед якої з’явилося на світ. Панас підніс його до вікна, сонце торкнулося променем-лапками маленької істоти. Він ще не знав, скільки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Він приходив раз на місяць, законно, а решту – вночі, коли син уже спав. Асміне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелів), і почала обшивати місцевих модниць, аби й собі заробити якусь копійку. Найбільше боявся Панас, щоб їхній полк нікуди не перевели, бо ж довелося б і дружині з сином мандрувати за ним.
За короткі навідини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кімнатку. Асміне навчилася вишивати й рушники на вікнах порозвішувала. Та довелося й прикрощі переживати, бо прийшов раз, а вона темніша темної грозової хмари. Довго допитувався чого, то й почув:
– Я не солдатська наложніца. Я твоя кохана жінка. Як там у вас кажуть, оте твоє слово…
– Любовальниця?
– Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.
– Хтось тебе обізвав? – здогадався Панас.
– Сусідка.
– Я їй скажу…
– Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиєш…
– Давай обвінчаємось, – сказав Панас. – Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.
– Нє, – Асміне хитає головою.
– Аллаха свого боїшся? Він далеко.
– Він тримає ниточку, – серйозно сказала Аміне.
– Яку ще ниточку?
– Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.
– І де ж та ниточка? – Панас трохи сердито.
– Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.
– Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…
– Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…
– Килимок?
– На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.
Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», – подумав.
Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».
Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:
– Адиге[20]!
– Що – адиге? – не зрозумів Панас.
– Я – адиге. Народ мій – адиге. Кажи – адиге.
Виявилося,
Cамоназва ряду тюркських народів Північного Кавказу.
