чоловік мені сказав, – почав він, – нібито наші ліфти походять від архітектури племені майя. Раніше я цього не знав. Отож кажу йому: «Тоді як же мене називати – майянез?» Так, так! А поки він розмірковував над цим, я влучив у нього іншим запитанням – він аж здригнувся, і думання в нього пішло вдвічі скоріше!!! Так, так!
– Може, поїдемо вже вниз, містере Невігласе? – попросила міс Фауст.
– Ось що я йому сказав, – вів далі Невіглас: – Тут у нас що? Лабораторія до-слідна. До-слідити – значить іти від одного сліду до другого, правда ж? Виходить, що вони колись щось знайшли, слід загубили, а тепер мусять знов іти до нього? Нащо ж тоді було будувати таке одоробло з майянезними ліфтами й усіляким барахлом і пускати сюди стільки схибленого народу? Що вони намагаються знов знайти? Що вони загубили? Так, так!
– Дуже цікаво, – зітхнула міс Фауст. – Тепер ми вже можемо їхати вниз?
– Звідси тільки вниз їхати й можна, – відрізав Невіглас. – Тут верх. Якщо попросите відвезти вас вище, я нічого не зможу вдіяти. Так, так!
– Тоді їдьмо донизу, – сказала міс Фауст.
– Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?
– Так, – сказав я. – Ви його знали?
– Дуже близько, – відповів Невіглас. – Знаєте, що я сказав, коли він помер?
– Ні.
– Я сказав: «Доктор Гоніккер анітрохи не помер».
– Невже?
– Він просто перейшов в інший вимір. Так, так! – Невіглас натиснув на кнопку, і ми поїхали вниз.
– Дітей Гоніккера ви також знали? – спитав я.
– Малючня, повна маячні, – сказав він. – Так, так!
29
Зниклі, але не забуті
Мені залишилось іще дещо зробити в Іліумі. Я хотів сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своєї кімнати в готелі (Сандра вже пішла), узяв фотокамеру та найняв таксі.
З неба все ще сипалося щось сіре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снігом, буде добре виглядати на знімку, може навіть згодитися на обкладинку книги – мого «Дня, коли скінчився світ».
Сторож біля воріт кладовища пояснив мені, як знайти місце поховання Гоніккера. «Здалеку помітите, – сказав він. – Там такий пам’ятник – найбільший з усіх!»
Він не збрехав. Пам’ятник у вигляді алебастрового фалоса, двадцять футів заввишки і три фути завтовшки, був помітний здалеку. Його обліпила наморозь.
– Боже мій! – вигукнув я, коли зі своєю камерою виліз із таксі. – Нічого сказати, підходящий монумент для батька атомної бомби!
Мене розбирав сміх. Я попросив водія стати поряд з пам’ятником, щоб підкреслити масштаб. Потім попросив стерти наморозь, щоб відкрити ім’я покійного. Водій це зробив.
І тоді я побачив, Бог свідок, напис шестидюймовими літерами:
МАМА
30
Просто спляча
– Mама? – не повірив очам водій.
Я відтер іще трошки
