Рід, – сказав Перс. – Але я змушений пригадати заперечення, зроблене місіс Вотсон кілька днів тому… ви хочете, щоб ці особи виявилися винуватими. Люди їхнього класу і становища викликають у вас зневагу. І якби вони виявилися справжніми бузувірами, це цілком відповідало б вашим упередженням.
Кейт намагалася прийняти це до уваги. Розслідуючи діяння Генрі Вілкокса, вона на кожному кроці ставила під сумнів власні інстинкти. Над міру обережна, вона нічого не пускала до друку, не маючи двох чи більше надійних джерел, Осторонь залишалися голослівні, хоча й варті довіри чутки. Зараз вона послуговувалася тим самим методом: цілковито ігнорувала всілякі історії з других чи третіх рук (а таких було безліч), дотримуючись лише достовірних фактів, навіть коли докази свідчили, що записи в реєстрах були змінені або знищені. Вона була задоволена тим, що мала досить аргументів проти дю Руа і його приятелів на підставах звинувачень кількадесятирічної давнини – хоча й не очікувала, що французький (або англійський) суд оголосить справедливий вирок. Чого вона не могла, то це встановити беззаперечний зв’язок між Легіоном Жаху і вбивствами на Монмартрі.
Перс подивився на Клару, чий вираз обличчя важко було прочитати.
– Я вирішила зняти своє заперечення, – промовила Клара.
Кейт зауважила дивний бюрократичний тон цієї фрази.
– На яких підставах? – спитав Перс.
– Тепер я вірю, що Кеті має рацію. Вони є винуватцями.
– Ви маєте докази?
– Звісно, ні. Такі люди доказів не лишають. Це все відчуття та інтуїція, Дароґа. Наймаючи лише жінок, ви мали б цього очікувати…
Кейт хотілося дати їй ляпаса за ці слова, навіть попри те, що Клара була на її боці.
– У кварталах, де важко когось злякати, при згадуванні імен цих людей повисає тиша, – пояснювала Клара. – У тих непроглядних закутках трапляються такі суб’єкти, яких можна з повним правом назвати чудовиськами – і вони бояться Жоржа дю Руа більше, ніж… скажімо, ніж Привида Опери. І зовсім не через те, що переймаються черговою гострою статтею в «La Vie Française» чи незграбним керуванням Асамблеєю. Інші Легіонери теж мають лиху репутацію.
Доктор Йоганнес,[132] сатаніст, каже, що отець де Керн – найстрашніша людина в Парижі. І не в якомусь переносному сенсі, мовляв, відданий слуга диявола сахається високоморального служителя церкви. Ні, Йоганнес каже буквально. Найстрашніша людина в Парижі. Чудовиськами не народжуються – ними стають. І сирітські притулки, якими опікується де Керн, усіляко працюють на це – жорстокість, злидні й лицемірство систематично калічать юні душі й тіла. Де Керн виховав цілі покоління чудовиськ, армію потвор. Я могла б захоплюватися цими закладами, якби їм відверто не бракувало естетики.
Ассолан – м’ясник, без жодних сумнівів. І недоумок. Убив більше французів, ніж німців, ще навіть до того, як Кривавого тижня йому надали в розпорядження власну гільйотину. Мортен і Прадьє
Доктор Йоганнес – персонаж роману Жоріса Ґюїсманса «Там, унизу» (1891).
