Більшість просто цього не визнає.
Кейт подивилася на Юкі, що майже весь час мовчала.
– Ти ж знаєш, що вона скоїла, – промовила Клара. – Юкі більш подібна до мене, ніж я сама. Я у своєму житті здебільшого спостерігала. А вона діяла… Ота її парасолька поклала в могилу чимало людей.
Японка мовчки пила чай і в розмову не вступала.
– Це ти тут біла ворона, Кеті.
Кейт знов спалахнула і міцно стиснула свою чашку.
– От зараз, – солодким голосом вела далі Клара, – хіба тобі не хочеться дати мені добрячого ляпаса? Чи, може, встромити цю ложечку мені в око? Розбити чашку і вдавити уламки мені в шию?
Англійка дурнувато посміхалася, вважаючи себе переможницею. Кейт знала, що далі сперечатися немає сенсу – зрештою вона була ірландкою. До того ж розмова явно звертала не в той бік.
Юкі допила свій чай, і її увагу привернула пара ляльок у костюмах апашів. Вона почала гратися ними, наспівуючи під ніс. Більш витончені, ніж пара, що танцювала в кафе, та все ж… коли йшлося про апашів, навіть дитячі іграшки мали спідниці з розрізами і ножі, заткнуті за підв’язки. Клара сказала би, що це лише правдиве відображення дійсності.
Господи, а може, Клара має рацію, і це вона дивачка? А те, що робить Ґіньйоль, цілком нормально?
Поки що серед зниклих або вбитих не було жодної визначної – ба навіть помітної – особи, тож і особливого галасу не було. Жертвами ставали чорнороби, п’яниці, старі хвойди, чужинці та недоумки. Тіла, знайдені в річці, в каналізації та на смітниках, уже встигли згнити і були добряче поїдені щурами, птахами й рибами. Не дивно, що деякі частини тіла були відсутні. Неможливо було довести, що жертв катували перед смертю. Поліція мала важливіші справи.
– Не розумію, чому мовчить преса, – промовила Кейт.
Перс і Клара знизали плечима.
– У Лондоні така історія спричинила б ажіотаж. І не лише самі вбивства, але й те, що вони стаються дуже близько від Театру Жахів. Це був би справжній подарунок для англійського видавця. Лише уявіть: можливість вигідно продемонструвати себе борцями проти падіння суспільної моралі, прискореного мерзенними виставами Ґіньйолья, і водночас чудовий привід в усіх пікантних подробицях змалювати насильство на сцені й поза нею, із фотографіями чарівної та нещасної Берми в розірваному одязі. Такий сюжет тижнями, місяцями гуляв би в пресі. Увесь цей час тривали б акції протесту під стінами театру і не вщухали б обговорення в парламенті. Почалися б заборони реклами театру, а у відповідь – петиції зі скаргами на посилення цензури. Звичайно ж, у Лондоні лорд Чемберлен ніколи б не дозволив нічого подібного до Театру Жахів.
– І хто тепер цинік, Кеті?
– Париж не може бути аж настільки більш blasé,[112] Кларо. Може, Монмартр і toujours gai,[113] але в цілому святенників, педантів і моралістів у Франції не поменшало.
– І яка ваша версія, міс Рід? – спитав Перс.
– Справу навмисно замовчують.
Пересичений (
Завжди веселий (
