слугувало нагадуванням, що й вона теж не вільна від потягу до цієї смертельної гри.
Перс впустив її в дім. Він був виконавцем волі месьє Еріка у світі за стінами Опери. Для багатьох людей його господар був лише міфом, але самого Перса знали скрізь – в агенції та в місті. Йому було довірено збирати відомості через інформаторів, часто він виступав як посередник і займався стягненням боргів. Існувала здогадка, ніби він черевомовець, а маска, що промовляє з-поза дзеркала в гримерній, – не більш як керована ним лялька. Кейт знала, що це неправда, але розуміла, звідки беруться такі чутки.
Скромного, з оливковою шкірою Перса іноді називали Дароґа.[104] Це було не ім’я, а звання – голова поліції. Багато років тому він разом із месьє Еріком служив у суді Мазендерана,[105] хоча тепер їм би там не зраділи. Роздмухані чутки про їхні діяння в Персії дійшли до клубу «Діоген». Вважалося, що ці двоє втекли із суду, прихопивши еліксир довголіття, вкрадений у Ханум, матері Шаха. Цим можна було пояснити, як директор агенції «Привид Опери» та його головний помічник примудрялися не старішати протягом десятиліть. Інша версія полягала в тому, що обоє просто носили маски й лише зрідка з’являлися на публіці.
Клара і Юкі пили розлитий із самовара чай.
– Отже, дами, – почала Кейт, – що скажете про виставу?
Клара Вотсон скривилася.
– Як на мене, нудна… хіба що вугрі. Вони були чарівні.
Юкі Кашима похитала головою, і крихітні дзвіночки, заховані в її зачісці серед квітів, відгукнулися передзвоном.
– Я мало що зрозуміла… Ніякої честі, саме лише марнування зусиль. А відтяти голову… це не так легко, як вони подають. Навіть гострим мечем. Голова не злітає з пліч, наче лялькова, від делікатного штурханця.
Кейт не палала бажанням з’ясовувати, звідки в Юкі такі пізнання в галузі стинання голів. Ні, подумки поправила вона себе. Їй хотілось дізнатися… вона бажала знати всю правду, навіть найсумнішу і найнезручнішу. Завдяки цьому вона й стала добрим репортером і згодом довела свою придатність бути Янголом Музики. І все ж історія Юкі, кривава й вогненна (і цілком, на її думку, гідна вистави в Театрі Жахів), не надто хвилювала її цієї миті.
Вона налила собі чаю, додавши молока й цукру, – усі в кімнаті вважали це варварством, за винятком хіба що ляльок.
– Особисто я не сказала б, що вистава здалася мені нудною, – визнала Кейт. – Хоч вона й справді виглядала дещо монотонною після четвертого чи п’ятого виколювання очей. За всієї огидності, це було по-своєму цікаво. І Ґіньйоль, хай би який мав осоружний вигляд, демонструє якість. Він справжня зірка, хай хто він – принаймні на своїй сцені. Гротескна, але зірка. Морфо, хоч і має власних прибічників, але з ним і поряд не стоїть. А щодо решти… що ж, ніхто не приходить до Театру Жахів заради високої драми, шикарних декорацій, дотепних сюжетів чи навіть акторської гри – утім, за певних обставин, вона настільки переконлива, що на душі неспокійно. Назва театру сама за
Правитель (
Мазендеран – провінція в північному Ірані.
