місці. У глибині партеру, у декольте асистентки, у кишені глядача в першому ряду. І так щовечора: зникає і з’являється знову.
– Здається, я знаю розгадку, – сказала Кейт. – Канарки дешеві, адже так?
– Ото ж бо. Врешті-решт фокусник-ескапіст Янус Старк[108] розгадав цей фокус. Пружини, що стискають клітку, дуже потужні. Щовечора канарку чавило на смерть… Пташка гинула миттєво. На її місце сідала інша канарка, лише щоб розділити її долю під час наступного виступу. Щойно про це стало відомо, Максиміліан втратив усі свої прибутки. Європейці до безглуздя сентиментальні. Особисто я вважаю, що чимало канарок обрали б померти в мить своєї найбільшої слави, співаючи перед публікою, аніж прожити все життя в невідомості. До сьогоднішнього вечора я тішила себе припущенням – і навіть сподівалася, – що Театр Жаху пропонує шанс на таку зіркову мить. Це було би блискавично, цілком у дусі східних традицій. Але так часто стається, реальність розчарувала мене.
Кейт вважала, що місіс Клара Вотсон не має нічого спільного з канаркою – адже та була зовсім ку-ку.
Перс тим часом стояв на своєму:
– Отже, під час виступу не було завдано жодної шкоди?
– Усе, що ми бачили, було фальшиве, – сказала Клара. – Хіба що кілька тварин загинуло, щоб забезпечити театр м’ясом для виступів… але жодної краплі справжньої крові не пролилося. Людська кров має характерний різкий запах, та й на вигляд її не сплутаєш ні із чим. Ми бачили звичайні фокуси. Галони червоної фарби, вихлюпнуті на обличчя, доки Ґіньйоль відвертав увагу своїми репризами. Смужки тілесного кольору марлі, наклеєні поверх фальшивих ран, які показово зривалися під час «кривавої» вистави. І, звичайно ж, море галасу і вдаваних мук.
Деякий час Кейт і сама намагалась абстрагуватися від шоу Ґіньйоля, шукаючи в ньому «з’єднувальні шви»… намагаючись зрозуміти, як виконуються фокуси. Але дійство обрушувало на глядача таку кількість жахів, що не піддатися їм було неможливо. Лишалося тільки покинути всі думки про штучність і справжність і лише реагувати на те, що відбувалося в тебе перед очима. У пам’яті зосталися тільки Ґіньйоль, «Балада про Бертрана Кайє» і Легіон Жаху.
– У мене були підозри щодо консьєржки, якій розбивають голову на початку вистави, – сказала Кейт. – Її зовнішність збігається з описом деяких зниклих.
– Вона повернулася на сцену як жінка із собачою мордою в номері з потворами, – відповіла Клара.
Ось і одна з відповідей. Трупа Ґіньйоля була геть нечисленна. Акторам доводилося виконувати дві, три, чотири ролі, а то й більше. Якби Дона Бартоломе й Ізабеллу справді вбивали на очах усього залу, хіба могли би Фрозо і Берма раз у раз повертатися на сцену, граючи стількох приречених? Навіть карлик із перерізаним горлом, Кляйнзак, знову виповз на сцену, щоб його забили на смерть жебраки з Двору чудес[109] за те, що він перебував у відверто жалюгідному стані й складав нечесну конкуренцію фальшивим калікам і вдаваним сліпцям. Матрона з безумними очима, позначена в програмці
Янус Старк – персонаж британських коміксів «Неймовірні пригоди Януса Старка», фокусник, що використовує свої таланти для боротьби зі злом.
Двір чудес – назва середньовічних паризьких кварталів, де орудували міські жебраки, прикидаючись хворими та каліками.
