по дорозі до хати Горпині потроху почало доходити, що вона робить. Веде додому до себе незнайомця, пораненого, який від когось ховається. Та ще б коли чоловік був удома, то півбіди, а так бозна-що можуть люди подумати… Але і покинути його напризволяще вона теж не могла.
Кілька хвилин, поки вони йшли від лісу до хати, видалися їй за години; проте даремне вона так нітилася, що аж ховала голову в плечі – нікого з сусідів не видно було надворі. Навіть всюдисуща баба Райка кудись поділася, хвала богові…
Вже опинившись у власному подвір’ї, Горпина повела було незнайомця до хати, але тут він запротестував:
– Краще… куди-небудь… не в хату.
– Але тоді куди ж? – Горпина геть розгубилася.
– Ну мають же бути якісь… Для сіна там, чи ще для чого…
– Хіба що в клуню?
– Тоді в клуню…
Коли поранений простягнувся долі, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати і принесла в глекові холодної води. Чоловік жадібно припав до глека і за мить лишив його порожнім.
Кілька оберемків старого сіна, вкриті рядном, перетворилися на непогану постіль незнайомцеві, куди він відразу ж і звалився, закривши очі.
Горпина вийшла з клуні і перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтіли.
Але треба було робити щось далі, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо він не хоче нікому потрапляти на очі, тоді доведеться самій промити рану.
Повернулася з чистими ганчірками і старою сорочкою – хай і латана, та все ж чиста.
– Пане…
Він відкрив очі і повернувся до неї.
– Дайте я промию вашу рану.
– Пусте…
– Ні, не пусте. Треба промити.
Він більше не пручався; підвівся і допоміг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахміття.
Якомога обережніше, вона витерла мокрою ганчіркою йому груди довкола рани. Тепер вона ясно бачила, що це справді сильний опік.
– Ви попеклися? – запитала обережно.
– Так сталося… – тільки й була відповідь.
– Я зараз вас перев’яжу.
Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було ніяково торкатися тіла незнайомого чоловіка, до того ж таким гарним було це тіло… Шкіра біла і ніжна, як у дитини.
– Одягніть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…
Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому він дивиться на неї так дивно?
Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину і знову опустився на свою постіль.
– Ви, може, їсти хочете?
Незнайомець лише заперечно похитав головою.
– Мені відпочити потрібно…
– Звичайно, спіть собі. Коли чогось треба, я надворі.
Чоловік раптом посміхнувся.
Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона відразу не помітила, який він гарний? Вродливе обличчя і очі – на пів того обличчя. Кучері чорні на
