десь.
– Пане!
Відповіді не було. Слабке світло каганця освітило порожню постіль у кутку.
Нікого.
Здивована і налякана, вона кинулася до дверей, і ледве не збила з ніг свого підопічного.
– Ой!
Чоловік упіймав каганця, який вже летів додолу.
– Злякав тебе?
– Я… Я поїсти принесла вам, – ледве видихнула Горпина.
– Досить звертатися до мене, як до пана. Я не пан.
– Тоді як вас називати?
– По імені. Я – Беат.
– Як-як?
– Беат.
– Ой, ім’я таке, що й не вимовлю…
– Тоді називай мене так, як тобі зручно, – посміхнувся він.
Горпина поглянула недовірливо.
– А хіба так можна?
– Тобі – можна.
І знову всміхається. Якого кольору у нього очі?
– Тоді, може, Богданом? – запитала, ніяковіючи.
Чоловік скривився.
– Вигадай щось інше.
– А Гнатом? Трохи схоже…
– Гнатом – вже краще.
Він стояв навпроти неї, і вона ледве діставала йому до плеча. Високий. Тільки сорочка ця латана на ньому кумедно дивиться. І рукава короткі.
Чоловік мовчки повернувся на свою купу сіна і махнув рукою Горпині, пропонуючи сісти поряд.
– Може, поміняти вам пов’язку?
– Її взагалі можна зняти. Я почуваюся набагато ліпше.
Як не дивно, він і справді мав набагато кращий вигляд, ніж вранці.
Сам стягнув сорочку і кинув поряд.
Він сидів, не поворухнувшись, поки вона розплутувала вузол, а потім обережно знімала пов’язку. І тут же їй забракло повітря – на місці, де ще вранці був страшний опік, тепер лишилася тільки червона пляма!
Проте Гната це зовсім не здивувало.
– На мені все заживає дуже швидко, я ж казав, – весело мовив він.
– І як же звуть мою рятівницю?
– Горпина…
– Дякую тобі за допомогу, Горпинко, – м’яко сказав він раптом.
– Та що ви… Я ж нічого такого не зробила…
– Я думаю інакше.
Він поглянув на неї пильно.
– Тобі, мабуть, цікаво, хто я в біса такий і як мене сюди занесло, так?
Вона лише кивнула.
– На жаль, я можу розповісти не так багато. Мені нічого додати до свого імені. І я здалеку, дуже здалеку. Я повертався додому, коли випадково натрапив на… на ворога. Убити він мене не міг, а от відібрати сили – у нього вийшло. Я відбився, але вже не міг утекти… А сонце мені ще додало б… Але потім з’явилася ти і мене врятувала. Тепер мені потрібно ще день чи два, щоб відновити сили, і більше я не буду обтяжувати тебе своєю присутністю… Не проженеш?
– Та що ви… Живіть, скільки треба. От тільки що клуня…
– Чудова
