спосіб… А так – жахіття!
– Лінусе, я не прошу тебе оцінювати її зовнішність. Мені просто хочеться знати, у що вона була вдягнена і чи не назвала випадком свого імені.
– Гадки не маю, хто вона така, – відповів Лінус. – Хоча чогось мені здалося, що я її знаю, якось я відчув, що з нею пов’язане щось лихе. Татуаж, пірсинг та інше фуфло. Вона була схожа на готку, чи панкерку, чи якусь рокерку, не знаю, і худа, як дошка.
Блумквіст майже несвідомо подав Амірові знак принести йому ще пива.
– І що сталося? – спитав він.
– Ну, що сказати… Я подумав, що нам необов’язково зразу братися до справи, тому сів на ліжко – більше майже не було на чому сидіти – і запропонував спершу щось випити. І знаєте, що вона зробила? Наказала мені вимітатися геть. Вона хотіла турнути мене з мого ж дому, ніби то була самозрозуміла річ. Ну, я, звісно, відмовився. Сказав їй щось на зразок: «Узагалі я тут живу». А вона мені: «Звали звідси». Я збагнув, що вибору в мене нема, і вийшов. Мене не було досить довго, а коли я повернувся, то застав її на своєму ліжку. Вона курила – уявляєте? – і читала книжку про теорію струн або щось таке. Може, я якось підозріло на неї подивився, не знаю, та вона заявила, що трахатися зі мною не планує, навіть нашвидку. Так і сказала: «Навіть нашвидку». По-моєму, вона жодного разу не глянула мені в очі. А потім сказала, що в наших комп’ютерах був «троян», «пацюк» і що вона впізнала стиль втручання, поріг оригінальності програмування. «Вас обдурили», – кинула вона і зникла.
– І не попрощалася?
– І слова не промовила.
– О Боже!
– Хоча, чесно кажучи, гадаю, що вона просто плела нісенітниці. Хлопець з Радіотехнічного центру, який приходив опісля і, без сумніву, краще знався на таких атаках, чітко сказав, що певних висновків дійти не можна. Він понишпорив у комп’ютері й ніякого старого вірусу-шпигуна не виявив. Проте він теж уважав, – його, до речі, звуть Молде, Стефан Молде, – що нас гакнули.
– А та дівчина – вона що, взагалі ніяк не назвалася?
– Я розпитував її про це, намагався вивідати ім’я, але вона тільки похмуро бовкнула, що я можу звати її Піппі[7]. Було очевидно, що то несправжнє ім’я, хоча…
– Хоча що?
– …мені здалося, що до неї це ім’я трохи пасує.
– Слухай, – сказав Мікаел. – Хвилину тому я ладен був піти додому.
– Так, я помітив.
– Але тепер геть усе змінилося. Ти сказав, що ваш професор Балдер знав цю жінку, так?
– Ну, так.
– Тоді я хочу зв’язатися з Франсом Балдером якомога швидше.
– Через дівчину?
– Щось таке.
– Окей, добре, – задумливо промовив Лінус. – Але тобі, мабуть, не вдасться знайти його контактних даних. Він, як я вже казав, закопався в норі… Маєш айфон?
– Так.
– Забудь про нього. Франс уважає, що «Еппл» так чи інакше працює на АНБ. Щоб розмовляти з ним, тобі доведеться купити блекфон або принаймні позичити андроїд
Так шведською звучить ім’я героїні серії книжок Астрід Ліндґрен – Пеппі Довгапанчохи.
