та він мені не дуже сподобався. Заговорив мене вкрай і був глухий до всього, що безпосередньо не мало стосунку до нього та його досліджень. Пам’ятаю, мені ще подумалося, що ніякі успіхи не варті такої однобічності. Якщо така позиція потрібна для того, щоб здобути світове ім’я, то я навіть мріяти про нього не хочу. А втім, можливо, на моє ставлення до нього вплинула судова постанова.
– Про опіку?
– Так, йому тоді якраз заборонили піклуватися про сина-аутиста, бо він не приділяв хлопцеві аніякісінької уваги й навіть не помітив, як тому на голову звалився стелаж із книжками. І коли я почула, що проти нього повстав мало не весь «Соліфон», то відразу ж зрозуміла чому. Мені подумалось: так йому й треба.
– А потім?
– Потім він повернувся додому, і в нас заговорили про те, що йому треба дати якийсь захист, тоді я знову з ним зустрілася. Кілька тижнів тому. Просто неймовірно, але він зовсім змінився. Не тільки тому, що збрив бороду, прибрав волосся та схуд. Він став добродушнішим і навіть трохи невпевненим у собі. Не лишилося й знаку від його одержимості. Я пам’ятаю, що спитала його, чи не хвилюється він через майбутні судові процеси? І знаєш, що він відповів?
– Ні.
– Він украй саркастично заявив, що не хвилюється, бо перед законом усі рівні.
– І що він мав на увазі?
– Те, що ми всі рівні, коли однаково розплачуємось. У його світі, сказав він, закон – не що інше, як меч, що ним простромлюють таких, як він. Тож він таки хвилювався. Ще й тому, що знає речі, які важко тримати в собі. Навіть коли ті речі можуть урятувати його.
– А він не сказав, що це?
– Він сказав, що не хоче втрачати своєї єдиної козирної карти. Що почекає й подивиться, як далеко готовий піти супротивник. Проте я помітила, що Балдер був спантеличений. У якийсь момент він навіть випалив, що є люди, які хочуть йому нашкодити.
– Як саме?
– Не суто фізично, на його думку. Вони більше прагнуть відібрати в нього результати досліджень і добре ім’я. Не впевнена, що він справді вважає, ніби на тому все скінчиться. Я запропонувала йому завести сторожового собаку. Мені взагалі здається, що собака був би чудовим компаньйоном для людини, яка живе в передмісті, та ще й у великому будинку. Але він не хотів і чути про це й досить різко заявив, що не може собі дозволити тепер завести пса.
– Як ти думаєш, чому?
– Навіть не знаю. Та в мене виникло відчуття, що його щось гризе, і Балдер не став особливо протестувати, коли я наказала встановити в його домі новітню систему сигналізації. Її щойно змонтували.
– Хто?
– Одна компанія – «Мілтон сек’юриті». Ми з ними зазвичай співпрацюємо.
– Добре. Але я все-таки рекомендувала б перевезти його в якесь надійне місце.
– Усе так погано?
– Ми вважаємо, що ризик є.
– Окей, – відповіла Ґабрієлла. – Ти можеш надіслати мені якісь документи, щоб я відразу ж поговорила зі своїм керівництвом.
– Зараз
