Вони готували на смальці замість того, щоб використовувати значно кориснішу оливкову олію, як робили це вдома – в Італії. Піца в Італії – тонкий корж із сіллю, оливками, а ще дрібкою помідорів, анчоусів або цибулі. Піца ж у Пенсильванії – це хлібне тісто з ковбасою, папероні, салямі, шинкою і часом яйцями. Десерти на взір печива біското та кренделів таралі колись подавали лише на Різдво й Великдень, але тепер їх їли протягом усього року. Коли Вулф залучив дієтологів до аналізу харчових звичок мешканців Розето, з’ясувалося, що переважну частину від 41 % отримуваних ними калорій вони беруть із жиру. У цьому місті ніхто не прокидався на світанку, щоб попрактикувати йогу чи пробігти шість миль. Жителі Розето в Пенсильванії палили й багато хто страждав на ожиріння.
Якщо результати дослідження не пояснювалися ні дієтою, ані заняттями спортом, то, може, річ у генетиці? Ті люди являли собою злютовану громаду з одного регіону Італії, а тому наступною думкою Вулфа було те, що саме ця обставина захищає їх від хвороб. Отож, він відстежував родичів мешканців Розето, які жили в інших частинах США, намагаючись зрозуміти, чи мали вони таке саме відмінне здоров’я, як їхні брати й сестри з Пенсильванії. Як виявилося, не мали.
Потім Стюарт Вулф звернув увагу на регіон, у якому проживали мешканці міста. Чи життя поблизу обніжжя пагорбів Східної Пенсильванії так добре впливало на їхнє здоров’я? Найближчими містами до Розето були Банґор, що розташовувався просто під горою, та Назарет – за кілька кілометрів далі. Містечка були приблизно такого самого розміру, як і Розето, та й населяли їх такі ж трударі-іммігранти з Європи. Вулф вивчив медичні записи мешканців обох містечок. Серед чоловіків, старших від шістдесяти п’яти років, рівень смертності був утричі вищим, аніж у Розето. Знову глухий кут.
Тепер Вулф усвідомив, що таємниця полягала не в дієті, спорті, генах чи розташуванні. Річ була в самому Розето. Щойно Брун і Вулф пройшлися містом, вони знайшли причину. Дослідники спостерігали за тим, як мешканці навідували одне одного, зупиняючись погомоніти італійською на вулиці, або, скажімо, готували одне для одного на задвір’ях своїх осель. Вони дізналися також про фамільні клани, що лежали в основі соціальної структури міста. Вони побачили, у скількох будинках під одним дахом живуть три покоління і як шанують бабусь та дідусів. Вони ходили на месу в церкві й побачили, якою мірою об’єднує та заспокоює церква. Вони нарахували двадцять дві окремі громадські організації в містечку з населенням трохи більше як дві тисячі. Вони побачили, що заможні не хвалилися своїм успіхом, натомість допомагали тим, хто цього потребував.
Перенісши культуру селян Південної Італії на схили сходу Пенсильванії, ці люди утворили потужну захисну соціальну структуру, здатну вберегти їх від натиску сучасного світу. Здоров’я мешканців Розето було пов’язане з місцем, звідки вони походили, адже вони створили свій світ у крихітному містечку в горах.
«Пам’ятаю, як уперше потрапив
