вперше за шістнадцять років, що отець Плюш наважився суперечити баронові в питанні, що стосується життя Елізвін. І відчув якесь дивне сп’яніння: ніби він щойно викинувся з вікна. Панотець був людиною досить практичною: уже якщо в повітрі опинився, то чому б не спробувати полетіти.
– Елізвін поїде аж до моря. Я сам її повезу. Якщо треба, залишуся там на багато місяців, років, допоки вона не набереться сили, щоб зайти у воду абощо. І зрештою повернеться додому – живою. Будь-яке інше рішення було б ідіотизмом, ба більше – боягузтвом. Дарма що Елізвін боїться, а ми не маємо боятись, і я не боятимуся. Їй до смерті байдуже. Бо вона жити хоче. І те, чого хоче, матиме.
Годі було повірити, що він таке каже, отець Плюш. Не йняли віри, що це він.
– Ви, лікарю Аттерделю, анітрохи не розумієте про людей, батьків і дітей, анічогісінько. Тому я вам вірю. Правда завжди нелюдяна. Як ви. Я знаю, що ви не помиляєтеся. Мені вас шкода, але вашими словами я захоплююсь. А я, жодного разу в житті не бачивши моря, поїду аж до нього, бо мене надихнули ваші слова. Це найнісенітніше, найсміховинніше, найбільш нерозумне з того, що мені колись випадало робити. Проте на всій землі Кервола немає людини, яка мені завадить. Жодної.
Схопивши зі столу листа, він поклав його в кишеню.
Серце в грудях у нього калатало, як шалене, руки тремтіли, а у вухах чулося дивне дзижчання. І не дивина, подумав: не кожен день випадає змогти полетіти.
Тієї миті могло трапитися будь-що. Справді, часом трапляються миті, у які всюдисуща та логічна мережа випадкових послідовностей здається, заскочена життям зненацька, і сходить у партер, змішуючись із глядачами, облишивши сцену, щоб там, під променями запаморочливої й несподіваної свободи, невидима рука виловила в безмежному лоні ймовірностей і серед мільйонів речей одну-єдину річ, дозволивши їй статися. У мовчазному трикутнику з цих трьох чоловіків проминали мільйони речей, які, можливо, у ньому вибухнули б, одна по одній, допоки раптом, як блискавка, коли розвіюється сяйво й курява, одним-одна, малесенька, з’являється в колі того часу та простору, сором’язливо намагаючись трапитися. І трапляється: барон – барон Кервол – розплакався, навіть не ховаючи обличчя в долоні, а лише відхилившись на спинку свого пишного крісла, ніби зборений втомою, але й водночас ніби звільнившись від величезного тягаря. Як пропаща людина, але водночас як людина спасенна.
Плакав барон Кервол.
Його сльози.
Отець Плюш без руху.
Лікар Аттердель мовчки.
І нічого більше.
Про це все ніхто ніколи не дізнався на землях Кервола. Та всі без винятку донині переповідають те, що сталося після. Якою радістю було те, що трапилося потім.
– Елізвін…
– Дивовижне лікування…
– Море…
– Божевілля…
– Видужає, от побачиш…
– Помре.
– Море…
Море (бачив барон на мапах, складених географами) було далеко. Але передовсім (це бачив він у своїх снах) воно було жахливе, надміру
