якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.
Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.
Ніч у готелі «Альмаєр».
Непорушна ніч.
Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну – шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіá й, регочучи – регочучи, – розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись:
– А я б від нього монастир його потягнув би за собою.
Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:
– Панно Діро! —
скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:
– ПАННО ДІРО! —
нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню – назвімо її так, – коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри – десяти років й ані на рочок більше, – зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки – нічний ковпак з вовни й широка кофтина.
Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва – Бартлбум і хлопчик – стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним, ніби вивчаючи її.
– Цей хлопчина бачить чужі сни.
– А цей чоловік розмовляє вві сні.
Діра зиркнула на свої розрахунки. Навіть не піднісши голосу:
– Забирайтеся.
Забралися.
6
Бо моря барон Кервол ніколи в житті не бачив.
Його землі – суходіл: каміння, пагорби, болота, ниви, скелі, гори, ліси, галявини. Суходіл. Але моря – немає.
Для нього море було уявленням. Чи, ймовірніше, вервечкою уявних образів. Це було щось, що народжувалось у Червоному морі, розділеному Божою правицею навпіл, що подумки збільшувалося до всесвітнього потопу, у якому губилося, щоб згодом відновитися в обрисах пузатої арки, враз поєднуючись із образом китів (яких він не бачив ніколи, але часто уявляв)
