коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.
Місце, де спиняється хвиля.
– І що ж там вивчати?
– Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.
– Справді?
Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:
– Там закінчується море.
Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.
Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.
– Мене звати Енн Деверіá.
– Величезна честь для мене.
– Я теж із готелю «Альмаєр»
– Чудова звістка.
Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.
– Ви ж вип’єте зі мною чаю по обіді сьогодні, правда?
Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:
– Залюбки.
– Енциклопедія меж?
– Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».
– І ви її пишете…
– Так.
– Самотужки?
– Так.
– Молока?
Бартлбум пив чай завжди з лимоном.
– Так, дякую… молока.
Хмара.
Цукор.
Ложечка.
Ложечка крутиться в чашці.
Ложечка зупиняється.
Ложечка на блюдці.
Енн Деверіá сидить навпроти, слухаючи.
– Природа наділена дивовижною досконалістю, яка є наслідком суми меж. Природа досконала, бо не є нескінченною. Якщо розумієш, де межа, то збагнеш, як працює механізм. Суть у тому, щоб збагнути межі. Візьміть річки, приміром. Річка може бути довгою, довжелезною, але не безкінечною. Для того, щоб система діяла, річка має бути скінченною. А я вивчаю, наскільки вона може бути довгою перше, ніж добігти кінця. 864 кілометри. Це одна зі статей, які я вже написав: «Річки». Це забрало в мене певний час, ви ж чудово розумієте.
Енн Деверіá розуміла.
– Скажімо так: листочок із дерева, якщо до нього придивитися, це надзвичайно складний світ, але скінченний. Найбільше листя росте в Китаї: завширшки метр і 22 сантиметри, завдовжки приблизно вдвічі більше. Величезне, але не безкінечне. І є у цім чітка логіка: більше листя могло б вирости лише на величезному дереві, а найвище дерево, що росте в Америці, не перевищує 86 метрів, значна, звісно, висота, але недостатня, щоб утримувати кількість, хоч теж обмежену, адже вона, безперечно, обмежена, більше листя, ніж те, що росте в Китаї. Чи бачите логіку?
Енн Деверіá її бачила.
– Це
