лікаря. Я всоте розказував їй про себе та про свого батька, про те, як у нас усе минало. Врешті-решт переконував. Певну роль відіграло також те, що до набряку Теодор мав краснуху. Хвороба почалася з підвищення температури та сухого кашлю. Другого дня на обличчі Тео з’явилася висипка, яка до вечора поширилася на решту тіла, і трохи набухли лімфатичні вузли – там, де зазвичай у мене, – на шиї під потилицею. Краснуха, як відомо, лікування не потребує, тож ми просто сиділи з Тео вдома. Через три дні висипка зійшла, температура нормалізувалася, ґульки за шиєю зникли. А невдовзі потому я вперше помітив той набряк за вушком. Словом, я відмовлявся вести Тео до лікаря, бо думав, що набряк є результатом краснухи, наслідком того, що організм не до кінця поборов інфекцію. Сподівався, що все владнається без лікарів, адже, ви ж знаєте, це краснуха, а краснуху лікувати не треба.
Перші два роки Тео взагалі багато хворів. Застуди, вітрянка, проблеми з травленням, алергічні висипи. Про дитсадок не могло навіть ітися. Нам із Євою доводилося корегувати робочі графіки – точніше, корегував переважно я, – щоби хтось постійно сидів із малим удома. Я працював оператором кол-центру в Zoom Support, рівненській філії міжнародної компанії, що займається дистанційною підтримкою користувачів Windows та Apple, і мені було простіше підлаштовуватися: я виходив на роботу раз на три дні та міг обирати нічні або нічно-ранкові зміни, щоб упродовж дня – поки Єва на роботі – глядіти Теодора. Єва працювала адміністратором у готельному комплексі «Чорна перлина», що на об’їзній трасі на півдні від Рівного. У вихідні або коли в «Перлині» не проходили корпоративи чи святкування вона поверталася додому раніше, я залишав Теодора на неї і виїжджав у місто таксувати.
Але повернімося до набряку.
У листопаді 2012-го я нарешті визнав, що припухлість розростається. Ґуля затверділа, потемніла та збільшилася до розміру персикової кісточки. Вушко малого стирчало вбік, наче його хтось навмисно відстовбурчував. Ми вибрали найближчий день, коли і мені, і Єві не потрібно було йти на роботу, – четвер, 22 листопада, – і повели Теодора до приватного педіатра. Той, тільки поглянувши на Тео, скерував нас до обласної лікарні.
У лікарні нас прийняв хірург-отоларинголог Кирило Мазур, кругловидий чолов’яга середніх років. Лор обдивився Теодорове вушко, двічі натиснув на ґулю – Тео аж шикнув від болю, – а тоді підняв голову та сердито втупився в мене. Єва сиділа поруч, проте лікар чомусь пожирав поглядом лише мене й говорив так, наче дружини в кімнаті не було.
– Коли це з’явилось?
– Ну-у… – я добре пам’ятав, коли вперше намацав припухлість за вухом сина, але вагався, не хотів зізнаватися, – півтора чи-и-е… д-два місяці тому.
– Ви два місяці не помічали, що у вашого сина за вухом гнійник завбільшки зі сливу?
– Я… ну… – я зиркнув на Єву, шукаючи підтримки, але вона сиділа нерухомо, ніби мумія, і, стиснувши губи, не зводила очей з хірурга. – У мене в дитинстві часто набрякали лімфовузли, а потім усе минало, і я думав…
– Це правобічний
