Він хотів щось відповісти, але старший смикнув його за рукав халата й показав долонею в напрямку операційного блоку. Вони проштовхнули столик до передопераційного приміщення і зникли за дверима. Я рвонув до операційної, проте Єва метнулася навперейми та зупинила мене.
– Стій! – дружина тримала мене руками за талію. – Не роби дурниць, не йди!
Я вхопився руками за голову й довго стояв, переборюючи бажання кинутись до дверей і почати гатити в них кулаками. Зрештою ми з Євою повернулися до лави, стали чекати.
Близько четвертої до операційного блоку пройшов ще один лікар. Високий, поставний, із рельєфним обличчям і пишною кучерявою кучмою. Із собою нічого не ніс, тримав руки в кишенях. Минаючи, він окинув нас зацікавленим поглядом, проте нічого не промовив. Ні я, ні Єва не наважилися що-небудь запитати.
О 16:30 із операційної нарешті з’явився Кирило Мазур. Кругле обличчя отоларинголога практично зливалося із бляклим тлом – із заллятим спокійним світлом стінами коридору. Через тіні під очима та напружено вигнутий рот лице нагадувало повний місяць, що вималювався на світлому небі за кілька годин до заходу сонця.
– Що трапилося? – ми з Євою попідскакували, щойно його побачивши. Дружина ступила крок уперед, а я стримів біля лави, дивуючись із того, як тремтять коліна. – Що з Теодором?
Мазур зупинився посеред коридору, за кілька кроків од нас. Від позавчорашньої зарозумілості не лишилося й сліду.
Хірург заговорив, і мені здалося, наче переді мною інша людина:
– З вашим сином усе добре.
– Де він? – вихопилося в Єви.
– У реанімації. І краще, якщо він якийсь час там побуде.
– До нього можна? – продовжила дружина. – Ми можемо його побачити?
Я нарешті розтулив рота, від хвилювання слова шумною лавиною посипалися з нього:
– Якщо з Теодором усе добре, навіщо тримати його в реанімації?
Мазур застиг, тримаючи спину неприродно рівно, не виймаючи долоні з кишень і туплячись осклянілими очима мені в сонячне сплетіння. Складалося враження, що він не почув жодного з наших запитань. Стояв, не рухався, і тільки пальці лівої руки під тонкою блідо-зеленою тканиною кишені халата судомно стискалися та розтискалися – я бачив, як при кожному стисканні крізь тканину проступають кісточки. Від того жесту було млосно.
– Під час операції дещо сталося, – нарешті озвався хірург.
У мене пересохло в роті, а щось схоже на брилу товченого льоду посунуло з грудей до живота.
– Серйозне?
Мазур відірвав погляд від сонячного сплетіння та сфокусував його на моєму обличчі:
– Зупинка серця, – пауза. – Під час операції в Теодора на короткий час зупинилося серце.
Єва голосно кавкнула й затулила рота долонями.
– Що?..
– Будь ласка, не тривожтеся, – лікар вихопив праву руку з кишені та простягнув до Єви, неначе з наміром заспокійливо
