хотіли не всі. З півдесятка працівників «Чорної перлини» – і серед них моя дружина – жадали продовження корпоративу. Комусь із компанії зателефонував бармен із «4 х 4» – ще одного, подібного до «Перлини» комплексу, розташованого трохи далі вздовж траси, ближче до Рівного, – і запросив до сауни.
Ми забрали залишки бухла, покинули машини перед готелем і попростували пішки – «Чорну перлину» від «4 х 4» відділяло кількасот метрів. Я, якщо відверто, нікуди вже не хотів. Страшенно втомився від компанії, де Єву знали всі, а я практичного нікого, тож пертися трасою до «4 х 4» і ще кілька годин зависати в бані з іншою, не більш знайомою компанією, кортіло менше за все на світі. Але мусив іти, адже податися додому без Єви також не міг.
Уже в роздягальні перед басейном, у ту мить, коли Єва, підсміюючись після останнього розказаного кимось жарту, загорталася в довжелезний білий рушник, тенькнула моя мобілка. З того як витяглося обличчя, коли я видобув Samsung із кишені джинсів і зиркнув на екран, Єва здогадалася, що це не чергове привітання з Новим роком.
– Хто там?
– Мама, – подивився на дружину й уточнив: – Моя мама.
Єва вся наче стяглася, скулилася.
– Алло, – я приклав телефон до вуха. – Мам?
– Мироне! – голос був безплотним, невикінченим якимось і тріскучим, немов скрип розбитого скла під ногами.
– Що таке? Чому ти не спиш?
– Я не знаю… я не… – вона говорила ривками, задихаючись, так, ніби слова стали землею, липким багном і їх треба виштовхувати з горла. Я спробував уявити, що могло аж так налякати матір, і раптом збагнув, що за двадцять п’ять чи двадцять шість свідомих років не пригадував випадку, коли вона здавалася б настільки безпорадною й слабкою. Навіть 2002-го, коли в шкільному туалеті на перерві між уроками один з її учнів перерізав лезом вени на зап’ястку (я тоді ще навчався в школі), вона зберігала спокій і витримку. – Я не можу більше!
З телефона долинув плач – ні, радше крик – Теодора. Я подумав, що щось негаразд із мамою, що вона розбудила Теодора, а він спросоння розгубився й так реагує на те, що коїться з бабусею.
– Тобі недобре?
– Не мені! – зойкнула вона. Оглушливий лемент на задньому тлі не припинявся. – Це Теодор! Мені не вдається його заспокоїти, Мироне, він кричить, він безперервно верещить… із ним щось не так, такого ще не було… він прокинувся і кричить, нібито… я не знаю, що з ним.
Я на мигах показав Єві: одягайся. Останнє виявилося зайвим, дружина й так зрозуміла.
– Мам, він уже не маленький, – я ввімкнув гучний зв’язок і поклав телефон на лаву. Ми з Євою похапцем одягалися. – Спробуй заспокоїти. Спитай, може, в нього щось болить, поміряй температуру.
– Він не реагує на мене, – мама опанувала себе, і зі зміни голосу я відчув, як зачепило її моє зауваження. Це справді виглядало трохи тупо: давати поради вчительці з більше ніж тридцятирічним стажем.
– Добре.
