них, і ось було їх дуже багато по долині, і всі вони були пресухі.
3 І промовив до мене: «Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?»
Тепер я твердо знав, що мені більше ніколи не бути лікарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишші просто біля нашого дому, і відпочивав. Мій дядько-лікар, як і більшість родичів, цікавився, що я збираюся робити далі, оскільки зрозуміло, що я зійшов з торованого шляху, і вранці спитав мене про це. Питання повисло в повітрі. Якби хтось хотів змусити мене відповісти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цілеспрямовану діяльність здавалися безглуздими. Я покидав на кілька тижнів це миле містечко в Аризоні і був готовий спинатися вгору кар’єрною драбиною не більше, ніж електрон, що розігнався до другої космічної швидкості і вирвався в дивний, іскристий Всесвіт.
Я лежав у пилюці, купався в промінні сонця і спогадів та відчував, як стискається раптом це місто за п’ятнадцять тисяч шістсот миль від щойно обіцяного мені помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжі – від всього обіцяного…
Я пізнав медицину спершу через відсутність – через відсутність в дитинстві батька, який ішов на роботу вдосвіта і повертався затемна, і його чекала лише розігріта вечеря. Коли мені було десять років, мій тато переїхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти і восьми років – з Бронксвілла у штаті Нью-Йорк до містечка Кінгман в Аризоні, у пустельну долину, оточену двома гірськими хребтами, відому хіба що тим, що там можна було запастися пальним у далекій дорозі. Батька покликало туди сонце і нижча вартість життя – інакше як він міг би забезпечити кожному із синів омріяний коледж? – а ще можливість заснувати тут приватну кардіологічну практику. Його непохитна відданість своїм пацієнтам невдовзі зробила його шанованим членом місцевої спільноти. Нам випадало його бачити пізно ввечері або у вихідні, і він був наче жива амальгама: ніжна любов поєднувалася із суворими вимогами, обійми й поцілунки – з жорсткими повчаннями:
– Найкращим стати дуже просто: знаходиш того, хто зараз найкращий, і здобуваєш на один бал більше, ніж він.
Тато досяг внутрішнього компромісу у своїх поглядах на батьківство: він вважав, що воно може існувати у формі екстракту, коли короткі, насичені і щирі, незабутні зустрічі цілком надолужують… усе, що постійно роблять інші батьки. Але я знав: така ціна лікарського фаху, і вона видавалась мені занадто високою.
Зі свого місця на плато я бачив наш дім, відразу за межею міста, біля підошви гори Сербат, посеред рудої кам’янистої пустелі, поцяткованої москітовими деревами (прозопісом), перекотиполем і кактусами. Тут зненацька зривалися невеличкі смерчі, застилали виднокіл і так само раптово зникали. Простір розширювався і знову збігався. Двоє наших псів, Макс і Ніп, ніколи не стомлювались від свободи. Щодня вони пускалися в мандри і приносили із собою щораз нові скарби пустелі: оленячу ногу, недогризений кавалок зайця про запас, вибілений сонцем череп коня, щелепу койота.
Ми з друзями теж любили свободу і по обіді часто
Переклад Івана Хоменка.
