То ми приходили до студентської їдальні перебрані на монголів, то організовували фіктивне товариство, яке щотижня влаштовувало фіктивні події; то позували на тлі Букінгемського палацу в костюмі горили, то вдирались до церкви опівночі, лягали горілиць і слухали відлуння наших голосів в апсиді, то ще щось… (А потім я дізнався, що Вірджинія Вулф одного разу сіла на корабель в подобі абіссинської принцеси, і всі сприйняли її як принцесу, і це протверезило мене, відтак припинились і наші молодечі пустощі.)
На наступному курсі, під час вивчення дисципліни «неврологія і етика» – однієї з останніх в курсі нейробіології – ми відвідали притулок для людей з важкими ушкодженнями мозку. Ми зайшли в приймальню, і відразу нашу увагу привернув чийсь невтішний плач. Наша керівничка, привітна тридцятирічна жінка, саме знайомилася з групою, але я шукав поглядом джерело плачу. Позаду рецепції я побачив великий телевізор, що транслював якусь мильну оперу – без звуку. На екрані синьоока брюнетка з бездоганною зачіскою зверталася до когось невидимого, здригаючись від надміру почуттів. Аж ось камера від’їхала – і в кадрі з’явився чоловік з потужною щелепою та, поза сумнівом, хрипкуватим голосом – її коханець – і пристрасно обійняв її. Розлігся тужливий стогін. Я підійшов ближче, зазирнув за рецепцію і побачив: там на синьому килимку перед телевізором сиділа молоденька дівчина, може, двадцятирічна, у простій набивній квітчастій сукні; дівчина притискала кулачки до очей, несамовито розгойдувалась туди-сюди і ридала, ридала. Придивившись, я помітив у неї на голові ззаду, ближче до потилиці, велику бліду залисину.
Я відступив назад, приєднався до групи, і ми пішли оглянути притулок. У розмові з керівничкою я довідався, що багато тутешніх пацієнтів в ранньому дитинстві тонули і були врятовані. Я роззирнувся довкола і зауважив, що тут немає ніяких відвідувачів, крім нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуація.
Керівничка пояснила, що спершу родичі приходять щодня, навіть двічі на день. Потім – через день. Потім – лише у вихідні. І так дедалі рідше й рідше, аж поки не обмежуються, скажімо, візитами на день народження і Різдво. Урешті більшість родин виїжджають кудись, якомога далі.
– І я не звинувачую їх – доглядати за цими дітьми досить важко, – сказала вона.
У мені закипала злість. Важко? Так, звісно, це важко, а відцуратися рідних дітей – виходить, легше? У одній кімнаті пацієнти майже нерухомо лежали на ліжках, розташованих під стінами рівними рядами, як у казармі. Я рушив вздовж одного ряду, поки не наштовхнувся поглядом на погляд дівчинки. Це була дівчинка-підліток, з темним скуйовдженим волоссям. Я зупинився і усміхнувся їй, намагаючись виявити якусь теплоту. Я взяв її за руку, рука була слабка. Але дівчинка заклекотіла горлом, подивилась мені в очі і всміхнулась.
– Бачите, вона всміхається, – сказав я працівниці притулку.
– Може бути, – відповіла та. – З ними часом складно
