– розкриває деякі зв’язки; проте решту – мову нейронів, травного тракту і серцевих скорочень – ніяк не вдається розгадати.
У Стенфорді я мав щастя вчитися у Річарда Рорті – можливо, найвидатнішого з філософів сьогодення, і з його легкої руки став розглядати кожну дисципліну як творення словника, тезаурусу, як набір інструментів для розуміння людського життя в певний спосіб. Кожний видатний літературний твір пропонує свій особливий набір інструментів і спонукає читача використовувати свій тезаурус. У своїй науковій праці я використав твори Волта Вітмена, поета, який жив понад століття тому і переймався тими самими питаннями, що турбують зараз мене. Вітмен хотів знайти спосіб збагнути й описати те, що він назвав «Фізіологічно-духовною людиною».
Завершуючи роботу над дисертацією, я міг лише підсумувати, що Вітменові пощастило не більше, ніж решті, у його спробах творення цілісного «фізіологічно-духовного» тезаурусу, але принаймні способи, які він використав, хоч і намарне, я постарався висвітлити. Крім того, я дедалі більше переконувався, що мій запал до літературознавства згасає мірою того, як розкривається властива йому надмірна політична заангажованість і недостатня науковість, що мене не влаштовує. Один з моїх наукових керівників зауважив, що мені нелегко буде знайти однодумців у літературно-науковому світі, оскільки більшість англійських науковців зі ступенем доктора філософії в моїй галузі реагують на науку – цитую – «Як мавпи на вогонь: з неприхованим жахом». Я не знав, що мені далі робити. Моя дисертація на тему «Волт Вітмен і медикалізація особи» отримала схвальні відгуки, але, попри те, залишалася в науковому сенсі недостатньо однозначною, оскільки однаковою мірою висвітлювала як історію психіатрії й неврології, так і літературознавчу проблематику. Це не цілком влаштовувало факультет англійської філології. Отже, я не цілком влаштовував цей факультет.
Дехто з моїх найближчих друзів по коледжу переїхав до Нью-Йорка, щоб далі займатися мистецтвом – зокрема театром, – інші присвятили себе журналістиці й телебаченню, і я невдовзі теж вирішив почати все спочатку. Але мене ніяк не відпускало питання: де є той пункт, у якому біологія, етика, література й філософія перетинаються?
Одного разу я йшов додому пішки після футбольного матчу, повівав осінній вітерець, і я дав волю своїм думкам. Голос Августина в саду наказував: «Бери й читай!», але мій внутрішній голос велів протилежне: «Відкинь книжки і берися за медицину». І раптом це здалося очевидним. Попри те (чи, можливо, власне завдяки тому) що мій батько, мій дядько і мій старший брат – усі були лікарями, я ніколи не розглядав медицину як справу свого життя. Але хіба сам Вітмен не писав, що тільки лікар може по-справжньому зрозуміти «фізіологічно-духовну людину»?
Тож наступного дня я звернувся за консультацією на підготовчі медичні курси, щоб з’ясувати для себе план дій. Виявилось, що підготовка до вступу на медицину займе близько року інтенсивного навчання, плюс ще півтора року на розгляд заяви. Це означало, що мої добрі друзі поїдуть до Нью-Йорка без мене.
