студентів навчальним матеріалом – що, безперечно, незмірно краще, ніж убивства з тою ж високою метою, які, треба думати, були досить поширеними, оскільки з’явилося спеціальне слово на позначення цього явища – «burke» – і Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таємно шляхом задушення, також з метою продажу тіла жертви для розтину».) Проте найбільш поінформовані особи – лікарі – майже ніколи не заповідають свої тіла. У такому разі, наскільки поінформовані донори? Як сказав колись один викладач анатомії: «Ти ж не розкриєш пацієнтові кривавих подробиць майбутньої операції, якщо є ризик, що через це він не дасть згоди на операцію».
Але, навіть якби наші донори були достатньо поінформовані, – що цілком можливо, попри твердження того викладача анатомії – найбільше мучить думка не про те, що на них чекає, не про розчленування. Найбільше муляє думка про свою маму, свого тата, своїх бабусь і дідусів, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворічний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину і бачив термін «медична пилка», я думав, що отепер мені точно доведеться блювати. Але насправді мене рідко нудило в анатомці, не нудило навіть тоді, коли я побачив на власні очі «медичну пилку» і переконався, що вона не що інше, як звичайна трохи іржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався від блювоти, але сталося це не в анатомці, а біля могили моєї бабусі в Нью-Йорку, яку ми відвідали з нагоди двадцятої річниці її смерті. Там, на могилі, я низько схилився і, ледь не плачучи, просив пробачення – ні, не в покійниці, а в її онуків. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напівпрепарованого тіла його матері. Вона добровільно заповіла своє тіло, так, – але він не міг далі з цим жити. І я розумів його. І я вчинив би так само. (До речі, тіло матері йому віддали.)
У анатомічній лабораторії ми остаточно об’єктивували померлих, дослівно зводили їх до окремих органів, тканин, нервів і м’язів. Так, у перший день ти просто не в змозі знехтувати людськістю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкіру з кінцівок, оголив м’язи, вийняв легені, розтяв серце, видалив частку печінки, – на той момент вже складно розпізнати людину в цій купі решток. Урешті анатомка стає не стільки переступом чи святотатством, скільки обставиною, здатною зіпсувати щасливі моменти, і усвідомлювати це неприємно. І в ті рідкісні хвилини, коли випадає нагода замислитись, усі ми подумки вибачаємось перед нашими мерцями – не тому, що відчуваємо провину, але тому, що не відчуваємо її.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным
