після падіння – це духовна практика. Щоб підвестися на ноги після падіння, не треба бути знавцем релігії, теології або філософських доктрин. Однак усі без винятку концепції духовності несуть украй важливий компонент стійкості і подолання труднощів. Я створила визначення духовності, спираючись на дані, зібрані впродовж останніх десяти років: «Духовність – це визнання і возвеличення того, що усі ми нерозривно пов’язані одне з одним силою більшою, ніж ми самі, і що наш зв’язок із цією силою і один з одним ґрунтується на любові і почутті відданості іншим. Практика духовності приносить в наше життя відчуття перспективи, сенсовність і мету». Хтось називає цю силу, більшу за нас, Богом. Дехто – ні. Дехто плекає свою духовність у церквах, синагогах, мечетях або інших культових спорудах, у той час як інші знаходять благодать у самотності, під час медитації або в природі. Я, наприклад, належу до тих багатьох, хто вірить, що риболовля – це храм, а один з моїх найближчих друзів вважає пірнання з аквалангом священним досвідом. Виявляється, наше розуміння духовності різниться так, як різняться самі люди. Коли наші наміри й вчинки скеровані духовністю – нашою вірою у взаємозв’язок і любов, то будь-який повсякденний досвід може стати духовною практикою. Ми можемо перетворити на духовну практику освіту, керівництво і виховання дітей. Прохання про допомогу й отримання її може також стати духовною практикою. Розповіді і творчість можуть стати духовними практиками, тому що розвивають усвідомлення. Оскільки всі ці дії можуть стати духовною практикою, процес підйому після падіння також має стати духовною практикою. Підйом вимагає фундаментальної віри у взаємозв’язки між людьми і боротьби за бачення перспективи, сенсу і мети. Нещодавно в Instagram Елізабет Ґілберт мені трапився вислів – гадаю, він досконало підсумовує сказане: «Благоговіння приведе вас туди, куди не зможе допровадити метушня».
2. Цивілізація зупиняється на ватерлінії
Якось я склала карту свого серця і посередині цієї мапи намалювала озеро Тревіс. Це озеро в долині річки Колорадо, у розкішній гірській місцевості, просто на західній околиці Остіна в Техасі, простягається майже на сто кілометрів. Холодну бірюзову воду оточують кам’янисті береги, приголомшливі скелі і мескитові дерева.
У дитинстві я відпочивала на озері Тревіс щоліта. Саме тут я навчилася ловити окунів, закидати невід на сомів, вирізувати з дерева, будувати будинки на деревах, і навіть склала пристойний столик. Моя тітонька Лоренія і її чоловік, дядько Джо, мали будиночок у Воленте. У ті часи територія навколо озера була сільським районом, оселею для сільських мешканців з фургонами і вудками – вони не вважали себе мешканцями Остіна, вони просто «жили на озері». Нині це місце вважають передмістям Остіна, і тут набудували особняків і огороджених ділянок.
Зовсім поруч із тіткою Лоренією мешкала тітка
