одразу почув його і вискочив на його лемент, як ошпарений, зі своєї хати, забувши навіть надягнути свого трикутного капелюха. (Цей цікавий факт треба відзначити, бо він свідчить про те, що під впливом якогось могутнього імпульсу навіть парафіальні сторожі здатні втрачати владу над собою й забувати власну гідність).
– О, містере Бембль, – скрикнув Ной, – Олівер, сер, Олівер…
– Що? Що? – перебив містер Бембль, і його холодні очі радісно заблищали. – Олівер утік? Ну, кажи, Ною, невже він справді утік?
– Ні, ні, сер, він не втік, але він вчинив злочин, – відповів Ной. – Він хотів убити мене, сер, а потім кинувся вбивати Шарлотту, а потім хазяйку… О! як боляче! Який жах, сер! – Тут Ной почав звиватися й корчитися, наче в’юн, даючи цим розуміти містерові Бемблеві, що скажений напад Олівера тяжко пошкодив якийсь його внутрішній орган і він нестерпуче страждає.
Побачивши, що несподівана новина справила на містера Бембля велике враження, Ной вирішив підлити масла в огонь і ще голосніше зарепетував.
На той час пан у білому жилеті вийшов на подвір’я; Ной побачив його і, збагнувши, що дуже корисно звернути на себе його увагу і викликати цим ще дужче обурення проти Олівера, – зарепетував, зовсім як нерізане порося, і являв тепер собою щось дійсно трагічне. Він дуже швидко досяг свого: на третьому кроці пан сердито обернувся й спитав, чого це щеня так верещить і чому Бембль не заткне йому пельки.
– Це бідне хлоп’я з дитячого захистку, – пояснив містер Бембль, – його покалічив і мало-мало не забив… Олівер Твіст.
– Сто чортів! – скрикнув пан у білому жилеті, круто зупиняючись. – Я це знав! З першої ж хвилини у мене з’явилось якесь передчуття, що цей дикун дограється до шибениці.
– Виявляється, що він зробив замах і на їхню дівчину служницю, – провадив містер Бембль із землисто блідим обличчям.
– І на господиню, – вставив Клейполь.
– І на господаря, чи так, Ною? – додав містер Бембль.
– Ні, господаря вдома не було, а то він був би і його забив, – відказав Ной, – він нахвалявся…
– Так він нахвалявся забити господаря, мій хлопчику? – перепитав пан у білому жилеті.
– Так, сер, – відповів Ной. – І прошу, сер, місіс питає, чи не міг би містер Бембль зайти до нас на часинку й відшмагати його, бо господаря вдома нема.
– Звісно, звісно, дитино, – мовив пан у білому жилеті, ласкаво всміхнувшись і поплескавши Ноя по голові, що була на три дюйми вище за його власну. – Ти добрий хлопчик, дуже добрий хлопчик. Ось тобі пені. А ви, Бемблю, ідіть негайно до Соуерберрі з ціпком, і вже самі побачите, що там робити. Глядіть, не панькайтесь там з ним.
– Ні, ні, сер, – відповів сторож, начіпляючи на свій ціпок батога, що його вживав для екзекуцій.
– І Соуерберрі скажіть, щоб він теж різок не жалкував. Без синців і батогів з цього шибеника не буде пуття, – прорік пан у білім жилеті.
– Не турбуйтесь, сер, я вже знатиму, як там раду дати, – відповів сторож.
Капелюх
