на вулицю – на мить завмер, вагаючись, на порозі, а потім хутко причинив за собою двері.
Він глянув ліворуч, праворуч і не знав, у який бік тікати. Але потім згадав, що навантажені бендюги звертали завжди вгору, як їхали за місто, і пішов цією саме дорогою; незабаром він натрапив на стежку, що йшла навскоси через поле і, як він знав, виходила потім знову на шлях. Він пам’ятав, як він уперше йшов нею, коли містер Бембль забрав його з «ферми». Стежечка проходила повз знайомий котедж, Оліверове серце швидко застукало в грудях, коли він це збагнув; він навіть хотів був повертатися назад, але пройшов уже занадто багато й не так швидко встиг би повернутися додому, та до того ж було ще дуже рано: навряд чи хто-небудь перестріне його. І він пішов.
А ось і знайома ферма. Все тихо, нікого не видко. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь маленький хлопчик полов траву на грядках; він глянув угору, і Олівер пізнав бліде личко свого колишнього товариша. Він дуже втішився, вгледівши його на прощання, бо, хоча хлопча було значно молодше за нього, вони колись дуже добре товаришували і їм було що згадати: скільки разів їх били, морили голодом і садовили до карцера разом!
– Тс-с, Дік! – прошепотів Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й протянув йому назустріч через штахети свої рученята. – Чи вже хто-небудь встав?
– Ніхто, всі сплять, крім мене.
– Нікому не кажи, що ти мене бачив, Діку, – провадив Олівер, – я тікаю. Вони знущаються з мене, Діку, і я йду шукати долі далеко-далеко, світ за очі. А як ти зблід…
– Я чув, як лікар їм казав, що я вмираю, – відповіло хлоп’ятко, блідо всміхаючись. – Я такий радий, такий радий, що побачив тебе, Оліверчику, тільки не стій тут довго.
– Ні, ні, не буду, я тільки хотів попрощатися з тобою, – відповів той. – Ми ще побачимось, я знаю, що побачимось! Ти вичуняєш і будеш здоровий і щасливий!
– Так, тільки вже як умру, – зітхнуло хлоп’ятко, – мабуть, лікар казав правду, Оліверчику, бо мені так часто сняться різні люди, яких я ніколи не бачу вдень. Поцілуй мене, – попрохало воно, злазячи на низеньку хвіртку й обвиваючи рученятами Оліверову шию. – Прощавай, Оліверчику!
Розділ VIII
Олівер чимчикує до Лондона й зустрічає дорогою чудного молодого джентльмена
Стежечка вийшла незабаром знову на битий шлях. Була вже дев’ята година. Олівер відійшов миль із п’ять від міста, але, боячись, щоб його, бува, не наздогнали й не зловили, біг навзаводи, а на людніших місцях крався попідтинню. Натомившись, він сів нарешті спочити при дорозі край верстового стовпа й уперше замислився над тим, куди йому податись і що робити.
На камені було написано великими літерами, що звідси до Лондона ще сімдесят миль. «Лондон» – це слово дало новий напрям Оліверовим думкам. Лондон! Лондон – це величезне неосяжне місто. Ніхто, ніхто, навіть сам містер Бембль, ніколи не знайде його там. Олівер згадав, як один богаділець казав, що кожен хлопчина зі смальцем у голові
