цьому. Нащо жебракам дух? Що вони з нього втнуть? Досить того, що ми підтримуємо життя їх тіла. Якби ви годували хлопця кашкою, моя пані, цього ніколи не трапилося б.
– Боже! Боже! – сплеснула руками місіс Соуерберрі, побожно підносячи очі до кухонної стелі. – Ось що значить бути милосердним.
Милосердя місіс Соуерберрі полягало в тому, що вона щедро наділяла Олівера найгіршими недоїдками та недогризками, на які ніхто не поласував би, і тому треба було, дійсно, великої саможертовності й природньої лагоди вдачі, щоб схилитися так покірно перед тяжким безпідставним докором містера Бембля.
– О, – промовив містер Бембль, коли шановна леді знову спустила очі додолу. – Єдине, чим тепер можна зарадити лихові, – це залишити хлопця в льосі на два-три дні, доки його прикрутить голод; потім його можна буде випустити, але протягом всієї його науки його треба буде тримати на самій каші. В нього небезпечна жилава натура, місіс Соуерберрі, з живущого він насіння: ось і лікар, і доглядачка казали мені, що матка його натерпілася стільки злигоднів, заким дочвалала до нас, що на її місці кожна порядна жінка була б померла на кілька тижнів раніше, а вона ще борсалася.
Розмова за дверима долітала невиразно до Олівера, але досить було його настороженому вухові почути якийсь натяк на покійну матір, як він затупотів і закалатав у двері з такою силою, що заглушив усі інші звуки. Тим часом надійшов Соуерберрі. Щоб викликати його обурення, жінки наговорили йому такого страхіття про Олівера, що він дійсно завзявся на хлопця, злісно шарпонув двері й немилосердно витяг його з льоху за комір.
Від нещодавньої розправи одежа на Оліверові обвисла лахміттям, обличчя було геть чисто подряпане й розквашене, чуприна збилася клоччям на лобі; проте гнівний рум’янець не збіг іще з його лиця, і, коли його витягли з льоху, він зміряв Ноя завзятим поглядом і не зморгнув.
– Фу ти ну ти, який красень! – сказав Соуерберрі, струсонувши Олівера за плечі, й боляче ляснув його по щоці.
– Він лаяв мою матір, – відповів Олівер.
– Ну, то що з того, невдячна паскудо? – визвірилася на нього місіс Соуерберрі. – Твоя мати заробила на те, що він сказав; навіть на ще гірше.
– Ні, не заробила.
– Ні, заробила! – гукнула місіс Соуерберрі.
– Брехня! – спалахнув Олівер.
Місіс Соуерберрі залилась сльозами.
Що було робити містерові Соуерберрі? Цей потік сліз вирішив усе. Хай би він зрадив себе і на одну мить завагався покарати Олівера якнайсуворіш, то кожен досвідчений читач зрозуміє, що одразу він був би став (як це завжди буває в подружніх сварках) несвітським грубіяном, негідником, потворою, карикатурою на чоловіка і т. д., і т. д. і взагалі був би дістав іще силу інших приємних епітетів, занадто численних, щоб вони умістилися у межах цього розділу. Але треба сказати, що Соуерберрі ставився до Олівера (наскільки сягали його далебі необмежені влада й міць) досить прихильно, може, тому, що був у ньому матеріально зацікавлений, а може, й тому, що місіс Соуерберрі зненавиділа його з першого погляду. Але в цьому разі
