тут двійко, – мовив чоловік, підносячи над головою свічку й затуляючись рукою від світла. – А це хто такий?
– Новий товариш, – одказав Джек, підштовхуючи Олівера наперед.
– Звідки він?
– З Гренландії. Феджін нагорі?
– Розбирає хустки. Ходіть! – свічка зникла, а за нею й обличчя.
Помацки дряпався Олівер по темних обламаних сходах за новим своїм товаришем, міцно тримаючись за його руку, а той так прудко перескакував через східці, що, очевидячки, добре знав дорогу й бував тут не раз і не два. Нарешті він штурхнув якісь двері; вони опинилися у великій кімнаті. Стіни й стеля її почорніли від сажі й довгих літ. Перед вогнищем, на непокритому сосновому столі, стояли заткнута в пляшку з-під пива свічка, кілька цинових кварт, бухан хліба, масло й миска; у каміні смажилася на пательні ковбаса, а над пательнею схилився з довгою виделкою в руці якийсь старезний зморщений чолов’яга у засмальцьованому байковому лапсердаці з розхрістаним коміром; він був страшенно бридкий і неохайний, а обличчя його геть чисто заросло сплутаним рудим клоччям. Погляд його нервово перебігав з пательні на купу наваленої на підлозі одежі, над якою на мотузці висіла ціла серія шовкових хусточок. Долі були постелені вряд зо три брудних постелі. Навкруг столу сиділо кілька хлопчиків Джекового віку, але всі вони палили довгі глиняні люльки й сьорбали горілку, наче дорослі. Джек прошепотів щось старому на вухо, і вся зграя обступила його, а потім з реготом обернулася до Олівера; старий, не випускаючи з рук виделки, глянув на нього й собі.
– Це мій приятель, Олівер Твіст, – мовив Джек Феджінові.
Старий усміхнувся, низко вклонився Оліверові й, стискаючи його руку, сказав, що сподівається з часом ближче зійтися з ним. Після цього молоді джентльмени з люльками в зубах обступили Олівера й почали міцно стискати йому руки, а особливо ту, в якій він тримав свого клуночка. Один з них попрохав дозволу повісити на кілок його кашкета, другий був настільки ґречний, що запустив свої лапи йому в кишені, щоб здороженому гостеві не спорожняти їх самому перед сном. Ця ґречність була б сягнула, мабуть, іще значно далі, якби старий не огрів виделкою запопадливих юнаків.
– Дуже, дуже радий тебе бачити, Олівере, – мовив він. – Пронозо, зніми-но ковбасу й підсунь Оліверові діжку до вогню. Ага! дивишся на носові хусточки, моя крихітко! Їх тут чимало – ге? Ми їх саме збиралися прати – ось і все, Олівере, ось і все, ха-ха-ха, ха-ха-ха!
Вихованці веселого джентльмена вкрили його останні слова гучним реготом і з галасом взялися до вечері.
Олівер з’їв свою пайку, а старий розбовтав склянку води з джином і наказав йому хильнути одразу все до дна, бо другий джентльмен чекав на свою чергу. Олівер слухняно спорожнив склянку; у голові йому запаморочилося, і він тільки почув, що його, мов пірце, підхопили чиїсь руки й поклали на постіль на підлозі; за хвилю він уже спав глибоким, мертвим сном.
Розділ IX
Деякі
