і прошепотів на вухо:
– Ні, ти можеш, розумієш… вірити мені, я маю на увазі. А зараз усе, що тобі треба робити, це лежати спокійно і дозволити нам про все подбати. – Він підняв очі на Лорел. – Ви не намагалися витягти ножа?
– Я… ні, – глитнула Лорел. У горлі в неї застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. – А треба було?
– Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансів. У вас є бодай якийсь досвід надання медичної допомоги?
– Ні.
– Гаразд. Зараз я розкажу вам, що робити… але спершу хочу знати, чи вигляд крові – чимало крові – не змусить вас зомліти. Тут мені потрібна правда.
Лорел відповіла:
– Насправді я не бачила багато крові відтоді, як моя сестра, коли ми з нею гралися в схованки, налетіла на двері й вибила собі два зуби. Але тоді я не зомліла.
– Добре. Ви не зомлієте і тепер також. Містере Ворік, принесіть мені з отого задрипаного маленького паба, що за рогом, з півдюжини скатертин. – Він усміхнувся дівчинці долі: – Дай мені хвильку або дві, Дайно, і тоді, я думаю, тобі стане набагато краще. Молодий лікар Гопвел завжди такий ніжний з леді – особливо, коли вони такі юні гарнюні.
Лорел відчула раптове й абсолютно абсурдне бажання простягнути руку й торкнутися волосся Ніка.
«Що це з тобою? Ця маленька дівчинка, напевне, вмирає, а тобі цікаво, яке на дотик його волосся! Зараз же припини! Як можна бути такою дурепою!»
«Ну, давай подивимося… Досить дурна, щоб летіти через усю країну на побачення з чоловіком, з яким взагалі зв’язалася через шпальту приватних оголошень у так званому журналі друзів. Досить дурна, щоб планувати переспати з ним, якщо він виявиться доволі показним… і не матиме поганого запаху з рота, звісно».
«Ох, припини це! Зараз же припини, Лорел».
«Так, – погодився інший голос у неї в голові. – Ти абсолютно права, це безумство – думати про такі речі, в такий час, і я це покину… але мені цікаво, яким молодий лікар Гопвел міг би виявитися в ліжку. Мені цікаво, чи був би він ніжним, чи…»
Лорел пересмикнуло, їй подумалося – чи не так починається банальний нервовий зрив?
– Вони вже близько, – промовила Дайна. – Вам дуже…
Вона закашлялася, велика бульбашка крові з’явилася між її губами. І луснула, забризкавши дівчинці щоки.
Бурмотнувши щось, відвернувся Дон Ґефні.
– …дуже треба поспішати, – закінчила Дайна.
Життєрадісна усмішка Ніка ані на крихту не змінилася.
– Я знаю, – сказав він.
3
Креґ кинувся через термінал, притьмом перестрибнув через перила ескалатора і побіг униз завмерлими металевими сходами з панічним стугоном і борсанням у голові, наче там ярився штормовий океан, у якому навіть потонули ті, інші, звуки – невгамовне жвакання й хрумкання ленґоліерів. Ніхто не бачив, як він утікав. Креґ метнувся через нижній зал до вихідних дверей… і врізався в них. Він про все забув, включно з тим фактом, що електронні очі пристроїв,
