ще десь. Якщо ви нічого не знайдете протягом п’ятнадцяти хвилин – ні, призначимо десять, – просто повертайтесь сюди і понесемо її так.
– Цього не можна робити! – стиха скрикнула Лорел. – Якщо почнеться внутрішня кровотеча…
Нік скинув знизу на неї очима:
– Там уже є внутрішня кровотеча. А десять хвилин, я гадаю, це максимальний час, який ми можемо приділити цій справі.
Лорел розтулила було рота, щоб відповісти, заперечити, але її зупинив хрипкий шепіт Дайни:
– Він правий.
Дон засунув лезо ножа собі за пояс.
– Ходімо, синку, – сказав він.
Вони перетнули залу разом і вирушили вниз по ескалатору на перший поверх. Дорогою Алберт намотав кінець зарядженої скатертини собі на руку.
5
Нік знову повернувся увагою до дівчинки на підлозі:
– Як ти почуваєшся, Дайно?
– Дуже боляче, – слабенько промовила Дайна.
– Так, звичайно, це так. І я боюся, від того, що я збираюся зробити, заболить набагато дужче, принаймні на кілька секунд. Але цей ніж у тебе в легенях, і його треба витягти. Ти ж це розумієш, правда?
– Так. – Її темні, незрячі очі дивилися на нього. – Страшно.
– Мені теж, Дайно. Мені теж. Але це необхідно зробити. Ти в грі?
– Так.
– Хороша дівчинка. – Нік нахилився й ласкаво поцілував її в щоку. – Така хороша, хоробра дівчинка. Це недовго, даю обіцянку. Я хочу, щоб ти лежала якомога сумирніше, Дайно, і намагалася не кашляти. Ти мене розумієш? Це дуже важливо. Намагайся не кашляти.
– Я намагатимуся.
– Може трапитися такий момент, коли ти відчуєш, що не можеш дихати. Може бути навіть таке відчуття, ніби ти здуваєшся, як проколена шина. Це лячне відчуття, серце моє, й відтак тобі може схотітися ворухнутися або скрикнути. Ти не повинна цього робити. І не повинна кашляти.
Дайна відповіла щось, чого ніхто не дібрав.
Нік глитнув, швидким порухом руки витер піт собі з лоба й обернувся до Лорел.
– Складіть дві з отих скатертин у квадратні тампони. Якомога товстіші. Станьте на коліна поруч зі мною. Якомога ближче. Воріку, зніміть з себе ремінь.
Руді вмент почав виконувати наказ.
Нік знову перевів очі на Лорел. Знову вона була вражена, і цього разу не без приємності, наснагою в його погляді.
– Я візьмуся за ручку ножа і потягну. Якщо він не пробив їй ребро – а судячи з позиції ножа, я так не думаю, – він мусить витягтися одним плавним рухом. У ту ж мить, як він вийде, я відсунуся, даючи вам вільний доступ до зони грудей дівчинки. Ви зразу ж кладете один тампон на рану й тиснете. Тиснете сильно. Не бійтеся зробити їй боляче чи передавити їй груди так, що вона не зможе дихати. У неї щонайменше одна перфорація легень, а я закладаюся, що там пара пробоїн. Саме вони нас мусять турбувати. Ви зрозуміли?
– Так.
