поклала голову йому на плече і заридала ще тужливіше.
Нік делікатно відсторонив юну пару вбік.
– Якщо мені варто когось ганити, Козирю, то це самого себе. Я мусив би залишитися там. – Він обернувся до Браяна. – Я повертаюся в термінал. Ви – ні. Містер Дженкінс тут майже напевне правий; часу в нас обмаль. Не хочу думати, як мало ми його маємо. Заводьте двигуни, але літак поки що не рухайте. Якщо дівчинка жива, нам потрібен трап, щоб занести її на борт. Бобе, ви до підніжжя трапа. Стерегти проти того мудака Тумі. Алберте, ви йдете зі мною.
Потім він сказав таке, від чого всі закрижаніли.
– Я замалим не сподіваюся, що вона вже мертва, помилуй мене Господи. Якщо так, це заощадить нам час.
2
Дайна не померла, навіть не знепритомніла. Лорел зняла з неї темні окуляри, щоби витерти піт, який виступив на обличчі дівчинки, і широчезно розплющені, глибоко карі очі Дайни невидюче дивилися в зеленкувато-блакитні очі Лорел. Поза нею стояли пліч-о-пліч, з тривогою дивлячись долі, Дон і Руді.
– Мені так жаль, – уп’яте повторив Руді. – Я дійсно думав, що він вимкнувся. Вимкнувся впень.
Лорел його ігнорувала.
– Як ти, Дайно? – ласкаво спитала вона.
Як не хотілося Лорел дивитися на дерев’яну ручку ножа, що проросла з переду сукні дівчинки, а відірвати очей від неї їй було несила. Крові було дуже мало, принаймні поки що; коло розміром з кавове горнятко навкруг того місця, де увійшло лезо, та ото й усе.
Це поки що.
– Боляче, – промовила Дайна слабеньким голосом. – Важко дихати. І ще гаряче.
– З тобою все буде гаразд, – сказала Лорел, але очі її знов невблаганно потягнулися до ручки ножа. Дівчинка була дуже маленькою, і Лорел не могла зрозуміти, чому лезо не проштрикнуло її наскрізь. Не могла зрозуміти, чому та досі не померла.
– …звідси геть, – промовила Дайна. Вона скривилася, і рясний згусток в’язкої крові, повільно спливши з кутика рота, потік їй по щоці.
– Не намагайся балакати, любонько, – сказала Лорел і відвела вологі кучерики з лоба Дайні.
– Вам треба забратися звідси геть, – наполегливо повторила Дайна. Голосом лише трохи чутнішим за шепіт. – І не треба ганити містера Тумі. Він… він нажаханий, ото й усе. Ними.
Дон злобно роззирнувся довкола.
– Якщо знайду цього виродка, от тоді йому буде жах, – мовив він, стискаючи руки в кулаки. У зростаючому смерку на одному з пальців зблиснув перстень якоїсь масонської ложі. – Він у мене шкодуватиме, що живим народився.
До ресторану увійшов Нік, а слідом за ним Алберт. Без слова вибачення Нік проштовхнувся повз Руді Воріка й опустився на коліна біля Дайни. Його яскраві очі на мить зафіксувалися на ручці ножа, а потім перестрибнули на лице дівчинки.
– Привіт, серце моє, – заговорив він життєрадісно, але очі в нього потемнішали. – Бачу, тебе провентильовано. Не хвилюйся; будеш знову хупавочкою, й оком не змигнути.
Дайна слабенько посміхнулась.
– Що
