бейбісітерами біля Креґа були Руді Ворік з Доном Ґефні. Бетані і Дайна з Лорел вишикувалися перед вікном у чекальній залі, дивлячись надвір.
– Що вони роблять? – запитала Дайна.
– Вони прибрали сковзанку і приставили до дверей трап, – сказала Лорел. – Зараз по ньому піднімаються. – Вона подивилася на Бетані. – Ви справді не знаєте, що вони там затівають?
Бетані похитала головою:
– Я знаю лише те, що Козир – Алберт, тобто – немов сказився. Хотілося б мені вірити, що то був просто такий шалений сексуальний потяг, але я так не думаю. – Вона замовкла, усміхнулася, а потім додала: – У всякому разі, поки що. Він казав щось на кшталт того, що в літаку більше наявності. А в моїх парфумах менше наявності, що, мабуть, не втішило б ту Коко Шанель, чи як там її ім’я. І ще щось про двобічний рух. Я не второпала. Він просто реально белькотів.
– Здається, я знаю, – промовила Дайна.
– Що ти знаєш, любонько?
Дайна лише похитала головою:
– Я тільки сподіваюся, що вони поспішать. Тому що бідолашний містер Тумі правий. Ленґоліери наближаються.
– Дайно, вони ж… це ж просто вигадки його батька.
– Можливо, колись вони й були вигадками, – сказала Дайна, знов повертаючись своїми незрячими очима до вікна, – але зараз уже ні.
6
– Гаразд, Козирю, – промовив Нік. – Починайте своє шоу.
Серце в Алберта калаталося, а руки тряслися, коли він виставляв чотири предмети для свого експерименту на полицю в першому класі, де тисячу років тому і на іншому кінці континенту жінка на ім’я Мелані Тревор була наглядала за картонкою помаранчевого соку і двома пляшками шампанського.
Браян уважно спостерігав, як Алберт ставить пляшку «Бадвайзера» і бляшанку пепсі, кладе книжечку сірників, а також сендвіч з арахісовим маслом і джемом з ресторанної вітрини-холодильника. Сендвіч був загорнутий у поліетиленову плівку.
– Окей, – сказав Алберт. – Подивимось, що в нас вийде.
7
Дон, полишивши ресторан, підійшов до вікна:
– Що там відбувається?
– Ми не знаємо, – сказала Бетані. Їй вдалося видобути полум’я з чергового сірника, і вона знову курила. Коли дівчина відставила сигарету від губ, Лорел помітила, що фільтр на ній відірвано. – Вони залізли в літак; вони досі всередині літака; кінець історії.
Дон на кілька секунд задивився надвір.
– Там інакше. Я не знаю чому, але це так.
– Сутеніє, – сказала Дайна. – Ось що інакше. – Голос у неї звучав доволі спокійно, але на маленькому обличчі дівчинки відбивалися самотність і страх. – Я відчуваю, як мерхне світло.
– Вона має рацію, – погодилась Лорел. – День протривав усього лиш якихось дві чи три години, і ось уже знову настає темрява.
– Знаєте, я не перестаю думати, що все це сон, – промовив Дон. – Я не перестаю думати,
