нам тепер робити? – запитав Дон.
Він ніби зів’яв у своїй червоній лісорубській сорочці. Албертові подумалося, що й сама сорочка втратила ту її життєрадісну мачо-яскравість.
– Не знаю, – сказав Браян. Він відчував, як у животі в нього важко вовтузиться жахливе безсилля. Він подивився крізь вікно на літак, який зовсім трішки побув його літаком, і замилувався його чистими лініями й гладенькою красотою. У порівнянні з ним, дельтівський «727-й», що стояв при перехідному хоботі лівіше, скидався на якусь неохайну матрону.
«Він тобі здається таким красивим, тому що ніколи більше не полетить, ото й усе. Це як на мить вихопити поглядом вродливу жінку на задньому сидінні лімузина – вона здається ще вродливішою, ніж насправді, тому що ти знаєш: вона не твоя і ніколи не буде твоєю».
– Скільки пального ще залишилося, Браяне? – раптом запитав Нік. – Можливо, тут інша швидкість згорання. Можливо, його там більше, ніж ви собі уявляєте.
– Всі покажчики в бездоганному робочому стані, – сказав Браян. – Коли ми сіли, в мене залишилося менше шести сотень фунтів. Аби дістатися туди, де це трапилося, нам потрібно щонайменше п’ятдесят тисяч.
Бетані дістала сигарети і простягнула пачку Бобу. Він похитав головою. Дівчина встромила сигарету собі до рота, витягла сірники, креснула одним. Той не загорівся.
– Йой-ой! – гукнула вона.
Озирнувся Алберт. Вона кресала сірником знову… і знову… і знову. Нічого не виходило. Вона подивилася на хлопця, злякана.
– Агов, – озався Алберт. – Дозволь-но мені.
Він узяв у неї сірники, відірвав з книжечки інший і креснув ним по смужці на обкладинці. Нічого не вийшло.
– Що б це не було, але, здається, воно заразне, – зауважив Руді Ворік.
Бетані залилася слізьми, і Боб запропонував їй хустинку.
– Зачекайте хвильку, – сказав Алберт і знову креснув сірником. Цього разу той загорівся… але полум’я було низеньким, мерехтливим, небадьорим. Він підніс той тремтливий вогник до сигарети Бетані, і в пам’яті йому раптом зринув один яскравий образ: дорожній вказівник, який він щодня минав, їздячи останні три роки на своєму десятишвидкісному велосипеді до Пасаденської середньої школи.
«УВАГА: – було написано на тому знаку. – ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ».
«До чого, збіса, тут це?»
Він цього не розумів… поки що, принаймні. Натомість йому стало цілком ясно, що якась ідея бажає виїхати нагору, але, поки що, принаймні, в неї заїло перемикач передач.
Алберт, струснувши, погасив сірника. Вистачило лише легенького поруху.
Бетані затягнулася сигаретою і скривилася:
– Срака! Вона на смак, наче якийсь «Карлтон»[159] чи щось таке.
– Подуй мені димом в обличчя, – попросив Алберт.
– Що?
– Те, що чула. Подуй мені димом в обличчя.
Вона зробила, як він просив, і Алберт принюхався до диму. Колишній його солодкавий аромат тепер був приглушеним.
«Що
«Carlton» – ультралегкі сигарети з найнижчим рівнем нікотину й смоли.
