обширними земними просторами, – сказав Браян. – У цьому може бути справа.
Боб кивнув:
– Правильно чи ні, але це гарний напрямок думки, тому що так ми потрапляємо у той контекст, з яким усі добре знайомі. Це може бути схожим на рідкісні атмосферні явища, про які подеколи повідомлялося: перекинуті догори дном смерчі торнадо, закільцьовані райдуги, зоряне світло вдень. Такі проріхи в часі можуть з’являтися і зникати у випадковому порядку або можуть рухатися так, як рухаються атмосферні фронти і антициклони, але вони дуже рідко з’являються над суходолом. Проте будь-який статистик вам скаже, що те, що може трапитися, рано чи пізно трапиться, тому ми припустимо, що минулої ночі така проріха нарешті з’явилася над суходолом… і ми мали нещастя в неї влетіти. І ми знаємо ще дещо. Якесь невідоме правило чи властивість цієї фантастичної атмосферної примхи робить неможливим для будь-чого живого пройти крізь неї інакше, як тільки в стані міцного сну.
– Ай, чисто тобі якась страшна казка, – сказав Ґефні.
– Я цілком погоджуюся, – озвався Креґ з підлоги.
– Заткни свою срану пельку, – гарикнув на нього Ґефні.
Креґ заморгав, а потім задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирі.
– Схоже на правду, – тихенько промовила Бетані. – Схоже на те, що ми не в ладу з… з усім.
– Що сталося з екіпажем і пасажирами? – запитав Алберт. Пригніченим голосом. – Якщо літак пролетів наскрізь і ми опинилися тут, що сталося з іншими?
Власна уява вже забезпечила його відповіддю у формі раптової невитравної картини: сотні людей валяться з неба, тріпочуть краватки і піджаки, задираються вгору сукні, відкриваючи пояси для панчіх і нижню білизну, спадає взуття, з кишень випадають авторучки (тобто, ті, що не залишилися в літаку); люди розмахують руками й ногами і намагаються кричати в розрідженому повітрі; люди, після яких залишилися гаманці й сумочки, і дріб’язок монет, і – принаймні в одному випадку – кардіостимулятор. Він побачив, як вони, наче невибухлі бомби, б’ються об землю, плющачи кущі, здіймаючи хмарки кам’янистої пилюки, карбуючи ложе пустелі обрисами своїх тіл.
– Як на мій здогад, вони випарувалися, – сказав Боб. – Розутілилися на прах.
Дайна спершу не зрозуміла; потім вона згадала сумочку тітки Вікі з дорожніми чеками, які в ній так і лишилися, і почала тоненько плакати. Лорел обняла сліпу дівчинку, обхопивши її хрест-навхрест руками за плечі. Тим часом Алберт палко дякував Богові за те, що його матір, передумавши в останній момент, вирішила врешті-решт не супроводжувати його на схід.
– У багатьох випадках їхні речі пропали разом з ними, – продовжував письменник. – Ті, що полишили свої гаманці і сумочки, мабуть, подіставали ці речі під час тієї… тієї Події. Хоча тут важко судити. Що зникло, а що залишилося – наразі я, мабуть, більше, ніж про щось інше, думаю про ту перуку – здається, ні ладу, ні складу цій проблемі не додає.
– Ви правильно кажете, – вклинився Алберт. – Ті хірургічні штифти, наприклад.
