сказав Нік. – Моє терпіння щодо вас вичерпалося.
– Агов! – крикнув Ґефні, ошелешений. – Те, що ви робите, це нах…
– Слухайте сюди! – перебив Нік і огледівся. Тоді вперше з нього цілком спала його зовнішня привітність; голос його вібрував навальною люттю. – Ви мусите прокинутися, любі хлопчики й дівчатка, а я не маю часу на те, щоб робити це делікатно. Ця маленька дівчинка Дайна – вона каже, що ми тут у лихій ситуації, і я їй вірю. Вона каже, що чує щось, щось таке, що може рухатися в наш бік, і в це я радше вірю також. Я ні чорта не чую, але нерви в мене скачуть, як той жир на розжареній пательні, а я звик зважати на таке їх поводження. Я думаю, щось дійсно наближається, і мені не віриться, що воно простує сюди для того, щоб, коли з’явиться, запропонувати нам купити насадки для пилосмока чи найновішу програму страхування. А тепер ми можемо або розводити всі ті цивілізовані, політкоректні теревені над цим чортовим навіженим, або намагатися зрозуміти, що з нами трапилося. Розуміння може не врятувати нам життя, але я дедалі дужче переконуюся, що його відсутність може нас прикінчити, і то скоро. – Очі Ніка перестрибнули на Дайну. – Скажи мені, що я помиляюся, Дайно, якщо ти так вважаєш. Я вислухаю тебе, залюбки вислухаю.
– Я не хочу, щоб ви робили боляче містеру Тумі, але я також не думаю, що ви помиляєтеся, – промовила Дайна тихим, повним сліз голосом.
– Добре, – кивнув Нік. – Досить логічно. Я з усіх сил намагатимуся не завдавати йому більше болю… але жодних обіцянок не роблю. Давайте почнемо з дуже простої концепції. Цей парубок, якого я зв’язав…
– Тумі, – вставив Браян. – Його звуть Креґ Тумі.
– Гаразд. Цей містер Тумі божевільний. Можливо, якщо ми знайдемо спосіб повернутися назад в наш світ або знайдемо те місце, куди поділися всі люди, ми зможемо забезпечити йому допомогу. Але наразі єдине, чим ми можемо йому допомогти, це вивести його з ладу – що я й зробив за щирої, хоча й нерозсудливої допомоги цього хлопця, Алберта – і повернутися до наших нагальних справ. Хтось має іншу думку проти цього?
Відповіді не прозвучало. Інші пасажири рейсу № 29 дивилися на Ніка стривожено.
– Гаразд, – мовив Нік. – Продовжуйте, будь ласка, містере Дженкінс.
– Я… я не звичний до… – Боб робив видимі зусилля, щоб зібратися з думками. – Гадаю, в книжках я вбив достатньо людей, щоб заповнити всі місця в літаку, який приніс нас сюди, але те, що зараз трапилося, це перший акт насильства, якому я був безпосереднім свідком. Мені шкода, якщо я… ну, гм… поводився не гідно.
– Я думаю, ви поводитеся чудовезно, містере Дженкінс, – сказала Дайна. – А ще мені подобається вас слухати. Від цього я почуваюся краще.
Боб подивився на неї з вдячністю і посміхнувся:
– Дякую тобі, Дайно.
Він засунув руки в кишені, кинув неспокійний погляд на Креґа Тумі, а потім перевів очі поза них, дивлячись вдалину через порожню чекальну залу.
– Здається, я почав був казати про центральну похибку в наших судженнях, –
