їй-богу, – Донець, мабуть, вже махнув рукою на свій армійський чин поряд з Серафимою та Лорою і почувався трохи цивільним, а значить, вільнішим.
Коли Гуров, Мусін і Алімов доповнили вже знайомий склад групи, гелікоптер зробив незначний розворот і поволі рушив над близькими скелями, скоріше навіть поміж ними. Лора припала до невеликого ілюмінатора і раптом голосно закричала:
– Дивіться, дивіться, там люди у стьобаних халатах і з гвинтівками.
По знайомій крутій стежці дерлися душмани. З пілотської кабіни, не цілячись, навмання хтось дав автоматну чергу.
Так не буває! Буває гірше, буває краще, але так, щоб вона далеко-далеко від свого дому, під цим низьким гарячим сонцем – це просто якась мізансцена, чи може, спонтанна реалізація свого життя. Чому вона тут? Запитання є, а відповідь… А що, коли їй не важливо все те, що стосується результату – важлива лише діяльність сама по собі.
Серафима сиділа з авторучкою в руці перед аркушем паперу у клітинку – треба було дописати листа, але думки збивались, відволікали.
– Гай, ура! Я роздобула «джмеля» і купу всякого причандалля, а для тебе навіть шмотки. – Лора стояла на порозі кімнати, обвішана, немов базарна торговка всячиною, тримаючи в руках чайник і пристрій для приготування їжі, який заправлявся гасом.
– Ого! Ну, ти даєш! Кого це пограбувала? – Серафима кинула авторучку і даремне намагання склеїти слова докупи.
– Провернула аферу. Я, звичайно, аферистка, але яка класна! Правда ж?
– Відчувається, що ти непогано відсвяткувала свою аферу. Ну й запах! – Серафима розукомплектовувала Лору, трохи відвертаючись від гарячого, хмільного подиху подруги.
– Благо, що самогоноваріння тут поставлено на широку ногу і я не пропаду, – багатозначно підняла пальця догори п’яніюча «аферистка», – А цей ось лапсердачок і спідничка для тебе, бо я не того, ну, не влажу.
Відчувалося, що Лору розвозить, і Серафима, не чекаючи наслідків, заманила її в ліжко. Плюхнувшись усією чималенькою вагою на хиткий пружинний матрац, Шахманова одразу, без найменшого інтервалу, загуділа – це була безперечна ознака нетверезого глибокого сну.
Недописаний лист чекав.
«… потім, Нелю, ми гелікоптером повернулися в Кандагар, а звідтіля – літаком до Кабула. Розподільчий пункт і таке інше промайнуло, як уві сні. Далі трапилось так, що знадобились мої друкарські вправи (позитивні моменти рідної журналістики), і я, замість чужої мені торгівлі, опинилась на посаді секретаря-друкарки.
Моя дивна співмешканка Лора налагоджує побут, бо ми з нею після втрати особистого майна неімущі.
Нелочко, я живу тепер у казенному світі, навіть листи пишу казенні, і згадую наші кавоманські вечори з Петраркою і Пастернаком, з Вернадським і Сковородою, а ще – «наїдання» живописом на Арбаті і в Третяковці. Ми народилися з тобою різними, але рівними, наш ілюзорний світ дав свободу спілкування – надійне поєднання протилежностей.
