що ніхто нічого не знає. Давай цигарки і печиво і я зникну, – майже кричав у обличчя молодої жінки, що стояла по той бік прилавка, екзольтований сержантик.
– Я тобі сказала, стань у чергу як усі, – говорила та, помітно хвилюючись: червоні плями затопили обличчя, а в голосі відчувалася вібрація.
– Та пішла ти… Я під кулями вчора повзав, а вона тут викабелюється.
– А сам би ти не пішов?… Он ті хлопчаки теж учора не на Маямі кайфували, – вона кивнула головою убік невеличкої черги. – Чим ти кращий?
– Афганська шворка, – цвіркнув разом зі слиною сержант і вискочив із крамниці, грюкнувши дверима.
Серафима розгубилася, чомусь здалося, що це її облаяли, уявила себе за прилавком. Ніколи не вміла достойно реагувати на подібне, завжди пасувала.
– Замовляйте, чого мовчите? – обізвалась до неї жіночка, якій щойно перепало.
Гай збагнула, що вони залишились у крамниці вдвох.
– Мені чаю.
– Який давати: індійський, цейлонський?
– Кращий.
– Візьміть оцей – крупнолистний, – вже з абсолютним спокоєм у голосі сказала продавець, а потім зацікавлено зиркнувши, запитала: – А ви, мабуть, новенька?
– Так.
– Вразило? Мені теж неприємно, але, повірте, це не найгірше. Треба робити знижку на їхні нерви, хоча я цього не залишу, на комсомольських зборах розберемось.
– Мабуть, варто, – сказала Серафима, а мисль ковзнула кудись убік: значить, загроза соцреалістичного виховання неминуче буде переслідувати не тільки того сержантика, а й її саму, бо якось ніколи не клеїлось з кодексами, уставами, догмами, правилами – завжди несло кудись за рамки. Її лаяли, їй клеїли догани, різали статті, публічно робили всілякі критичні резюме, а потайки залицялись і шепотіли солодаві компліменти.
Невеличка, симпатична господиня крамниці відволіклась до покупця, який щойно переступив поріг. Гай хотіла йти, але її окликнули:
– Почекайте хвилиночку.
Зупинилась, розглядаючи трохи розмаїтіший, ніж у Союзі товар: болгарські цигарки, консерви, дрібна всячина…
– Давай познайомимось, мене звуть Лєнкою, а тебе? – зовсім запросто звернулась продавець.
Назвавши себе, Серафима запитала:
– А прізвище твоє як?
– Навіщо? Лєнка та й годі – я звикла.
Розговорилися, може й ні про що, але якось по-людськи, такий механізм взаємин не передбачає аніякісіньких умовностей. Теревениш про каву, про вчорашній день, про подряпину на лівій нозі, про колишню рашидівську політику щодо Сходу, про зміни в Союзі, а стосунки вже закручують тоненьку нитку спілкування у клубочок.
– Якщо у тебе нічогісінько немає, я дам грошей – прикупи що треба, а розбагатієш – повернеш.
– Не завадило б, – без особливого ентузіазму сказала Серафима.
– Так давай рвонемо сьогодні
