іду, – сказала Гай, але з місця не рушила.
Непомітно, м’якими кошачими кроками підійшов Гуров і сів поруч, простягаючи Серафимі мідний кухоль.
– Випий чаю. Коли земля висковзує з-під ніг, противагою негативному може бути навіть ковток чаю.
– Зараз вип’ю, – відповіла і йому далеким, байдужим голосом.
Лора вмостилася побіля полковника і, відкидаючи к лихій годині субординацію, схилила голову йому на плече.
– Слухай, Гуров, скажи мені правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очі.
– Мені вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.
– Хоробрий? – підкинула нотку іронії Лора.
– Ні, загартований.
– Чому ж потрапили у таке пекло?
– Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».
– Коли мені в дитинстві пропонували чай із «піском», я казала, щоб «пісок» – на хліб, бо любила «вприкуску». Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним піском, – обізвалася Серафима. – Не знаю, як у кого, але мій особистий фатум – «афганець», бо вже втретє за один-єдиний день потерпаю від нього.
– То пішли вже до модуля, – Лора підвелася, осмикнула спідничку, яка все одно не сховала обдертих ніг.
Гай зробила спробу рушити з місця, але полковник, опустивши руку на її плече, м’яко сказав:
– Посидь.
А їй було байдуже – сидіти чи йти, вона втратила здатність самостійного мислення, сиділа, підібгавши під себе ноги, спостерігаючи загіпнотизованим поглядом, як з краю модуля розгойдувалась антена, нагадуючи розчепірену лапу звіра. Сонце таки шубовснуло за гору, і сутінки наповзли, нависли, перетворюючи все навкруги у місячний пейзаж – каміння, пилюка…
Ранок розпочався стрімко. Гуркіт надавив на сонну свідомість жінок згори і примусив вибігти з модуля, на ходу застібаючи ґудзики нехитрого одягу, який милостиво залишила доля.
– Дівчата, це «вертушка» за нами, – перекрикуючи гуркіт гелікоптера, горлав капітан Донець. – Давайте, збирайтеся.
– Що накажете збирати? – крикнула Лора.
– Все що маєш – подряпини, помилки, повнісінький рот піску і фантастичне почуття інтернаціоналізму, – підказала Серафима, не впевнена, що її хтось почув.
Мружачись від сонячного сяйва, вона задерла голову і стежила, як Мі-8, зависнувши над вузеньким плато, спустошував своє нутро: спочатку падали якісь пакунки, а потім по канатних східцях, розгойдуючись, злізли двоє безвусих солдатів.
– За мною, дівчата, – крикнув Донець і вхопився за край східців.
– Знову вертикаль, щось останнім часом їх побільшало, – константувала Серафима, – але нічого не вдієш, аби тільки моя геометрична пристрасть не ознаменувалася Бермудським трикутником.
– Я нічого не второпала, – обізвалася Лора.
– А
