style="font-size:15px;"> Тасіта не мала вигляду людини, яка сильно страждає. Вона з насолодою набила повний рот млинцями з гречки й заплющила очі. Вона виглядала цілком задоволеною своїм життям. Примарна хвилинна радість.
Уже ввечері я могла переконатися в правдивості своїх суджень. Піддослідна налила бокал вина й забилася в куток, пихкаючи димом у пітьму. Удома можна не ховати своїх монстрів.
24.01
Людей було мало. Можливо, через холод. А може, понеділок – важкий день.
Від нічого робити Тасіта почала складати літачки з уже непотрібних резюме.
Коли до кабінету зайшла Світлана Анатоліївна, на неї дивилася ескадрилья з дванадцяти гостроносих паперових літаків.
– Перевтомилася, напевно? – саркастично зауважила жінка.
– Я думаю запустити їх усі, коли покину цю роботу… – Тася зосереджено майструвала тринадцятий літак.
У всіх літачків були різні крила: для плавного польоту, стрімкого, з розворотом… Вона на славу потрудилася над кожним з них.
Жінка звичним рухом дістала пляшку дешевого коньяку. Хотіла було одразу відпити, та її зупинила простягнута рука піддослідної.
– Я не взяла склянку.
– Давайте так… – Тася зробила чималий ковток, не відриваючи очей від нового літачка.
– Ти збираєшся звільнятися? – дещо здивовано запитала гостя.
– Ні. – Дівчина трохи затягнула з відповіддю, її погляд був зосереджений на паперовому виробі. – Але ж і не до віку мені тут працювати… Я стану відомою художницею.
Світлана Анатоліївна насмішкувато пирхнула.
– Ти? Запам’ятай, рідна, раз втрапивши на таку роботу, втрачаєш усі свої мрії. Можеш забути про всі творчі плани. Ти до них не повернешся. Та й навіщо? Хороша робота, гарна зарплатня. У тебе окремий кабінет. Скоро ти почнеш цінувати це більше за малювання. Мистецтво нині не в ціні. Не популярне.
Тася різко підняла очі на неї. Її погляд ніби обпік жінку.
– Я тут тимчасово. Я чекаю свою музу.
– Довго ж тобі доведеться чекати, – насмішкувато зауважила жінка.
Тасіта пропустила крізь вуха слова колеги. Звісно, інколи дуже хочеться підвищити голос, накричати на того, хто насміхається й не вірить.
Але дівчина добре пам’ятала, як виглядають ці дріб’язкові істерички, які чекають тільки одного слова, погляду, жесту, щоб накинутися на свого ближнього. Вони виглядають смішно, обмежено й просто нікчемно.
От звернути увагу на щось навсправжки серйозне, на те, що стосується не тільки тебе, підвищити голос, щоб присікти очевидну несправедливість, – це інша річ. А коли тебе змішує бруд із брудом, це не варте того, щоб опускатися до незначущого й непотрібного конфлікту.
Тася ніколи не була учасницею сварок між подругами:
– Уявляєш, вона мені не зателефонувала й сама пішла на дискотеку…
– Про
