міг спантеличити будь-яку нормальну людину, але, як з’ясувалося, – ненормальні в балахонах йому теж були до снаги.
– Це повністю не вийде, – після паузи відповів незнайомець.
Він продовжував втирати бороду собі в підборіддя і дивитися перед собою неуважним поглядом. Ступенем соціалізації, а точніше її цілковитою відсутністю, вони в цю хвилину з Джимом були дуже схожі. «Повністю не вийде…» – а вагон із полем легко – у цих місцевих психів із фантазією було явно слабкіше, ніж у нас.
– Шкода… – мовив повагом Джим. – Я дуже втомлююся від брехні.
Я знав це. Джиммі якось говорив мені, що середньостатистична людина бреше близько п’ятдесяти разів на день. Я намагався підрахувати за собою, але більше двох у мене ніколи не виходило. Пробував рахувати за Дядьком – сотню ми набирали до обіду, а потім за родичем, який розігрівся, я вже не встигав. Джим же сам ніколи не брехав, принаймні, я такого не пригадую, але це абсолютно ніяк йому не допомагало жити – людство було явно до цього не готове, і ось тепер він вирішив ситуацію злегка врівноважити.
Брехню Джиммі дійсно не любив, хоча й інтелігентно намагався не звертати особливої уваги на брехню інших, але було видно, як він морщиться практично серцем, коли хтось у його присутності починав брехати. Я це знав і тому старався ніколи не обманювати Джима, тільки іноді, для його ж блага. Втім, так я чинив і з іншими, ті, у свою чергу, зі мною і з іншими іншими, ті – зі своїми іншими, коротше, по колу брехало все людство, майже всі на благо, деякі по дрібницях і для справи. Джиммі це не подобалось, я звик, а статистика повільно й акуратно вивела число п’ятдесят.
– Важко, важко… – бурмотів собі під ніс наш неадекватний новий знайомець. – Можу запропонувати…
– Тост! – вистрілила зі свого місця Ельза, думаючи, що настав конкурс в «угадай слово».
– Компроміс. Я правильно сказав це слово, – володар запорошеного балахона обвів нас поглядом.
Я такого слова теж до цього не знав, але сподіваюся, що тут написав його правильно. Після всіх цих запитань і нових слів ми всі вшістьох нагадали мені російську передачу «What? Where? When?»[1]. Я бачив одного разу, як Джим дивився її по кабельному – шестеро ідіотів сидять у кріслах, крутять дзиґу зі стрілкою, а потім довго сперечаються, кому лист!
– Так – компроміс, – незнайомець продовжував, по-моєму, говорити вже сам із собою. – Важко, точніше неможливо виконати це бажання. Люди не хочуть, точніше не готові говорити тільки правду. І ні ви, ні ми, ніхто не має права їх неволити. Не можна примушувати робити що-небудь людей. Вони мусять захотіти робити це самі. Коли вони зрозуміють, що все залежить від них самих, тоді вони і правду говорити почнуть, і робити інші правильні речі та вчинки. Я обов’язково дочекаюся цього моменту. Він не може не настати. У чому тоді сенс усього цього? – Незнайомець красиво помахав руками в різні боки – видно було, що вони в нього затерпли.
Після його слів Джиммі опустив погляд з небес на землю і дуже уважно подивився на незнайомця. Останнього почало вже трохи заносити, але
«Що? Де? Коли?» –
