„кохання“».
Сучасні словники української мови ці терміни – любов і кохання – не розрізняють.
«Кохання – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, те саме, що і любов».
«Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання».
Але… Різниця між цими різновидами любові все ж таки є. Матір, наприклад, не можна кохати, бо це може викликати небажані порівняння, кохають дівчину (жінку), а матір – люблять. Як і Батьківщину.
Кохання ж це більший інтим, як любов.
Олені здавалося, що свого чоловіка Михайла, вона хоч і всім серцем, але тільки любить, кохання між ними, як між чоловіком та жінкою, чомусь немає. Кохання, як їй здавалося, у неї зароджується до нього, до Донцова. І вона злякалася, бо не бажала зраджувати Михайла. Банально і тривіально. Це не для неї. Але, на щастя, далі дружби й захоплення Донцовим як борцем за волю України, її ідеологом, керманичем і вождем, справа не просунулась. Та й невдовзі вони розлучаться – як час покаже, назавжди. Вона поїде до Києва – теж назавжди, а він…
Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму, прожив довге життя – 90 років, хоч і був переслідуваний і більшу частину життя прожив на чужині.
Дивно, але цей ідеолог українського націоналізму, який походив з козацько-старшинського роду, свого часу навчався в Царськосельському (де раніше навчався Пушкін!) ліцеї, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905 року. Тоді ж він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поліція не давала йому й дихнути, тож року 1908-го Донцов змушений емігрувати за рубіж. Виступав у пресі на українську тематику. Під час Першої світової війни – перший голова Союзу визволення України.
У 1917 році жив у Львові, де здобув ступінь доктора наук. В березні 1918-го виїхав до Києва, очолив Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. У 1922 році після Швейцарії мешкав у Львові, ставши одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва».
1939 року був заарештований і ув’язненим в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави».
Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, з 1945 року – в Парижі, а наступного року переїхав до Великої Британії.
Ще через рік – на еміграції в Канаді (1947). Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. Видав чимало дієвих праць, що стали фундаментом українського націоналізму, його теоретичною базою. Виклав доктринальні засади українського націоналізму. Обстоюючи ідею самостійності України, завжди зберігав виразну антиросійську позицію.
