прагне до об’єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу.
Націоналізм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації.
Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 років і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династії норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі). В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття – Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультранаціоналістичні партії у Франції під час Французької революції.
Теоретики романтизму – передусім німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер – особливу увагу приділяли слов’янським народам, які нібито зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє слов’янським народам. Гердер окремо відзначав особливу роль українців.
Наполеонівські
