Короленка, 54 (тепер – Володимирська), де розмістилася Українська Національна Рада, то на бульварі Шевченка, 10, в очолюваному Іваном Кавалерідзе відділі мистецтв міської управи Києва, то в самій управі. Завжди підтягнута і елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших.
Олена Теліга потурбувалася про створення при Спілці українських письменників кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хліба, зверталася до Українського Червоного Хреста в справах допомоги тому чи іншому письменникові. Марко Антонович, який восени 1941 року працював у видавництві «Українського Слова» і якийсь час мешкав в одному «колгоспному» помешканні на нинішній Володимирській вулиці разом з Оленою Телігою та іншими товаришами, котрі прибули з похідними групами ОУН, так згадував ті часи: «Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або може краще сказати, не дуже холодна кімната – кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день у день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без солі й товщу, – а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами – їй тоді було вже понад тридцять, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках.
Під час всього того періоду я пригадую її в тому самому суворому чорному костюмі й чорному капелюсі. Це викликало враження певної суворости, і справді, вона була суворою до себе й до інших, які пробували свої особисті інтереси поставити понад національну справу, для якої ми всі там були. Крім того, вона була рішуча, безкомпромісова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого життя й витривала, якщо мовити про терпіння різних невигод у неопалюваному помешканні, де вночі замерзала вода в шклянках і де лише в кухні і то ввечері, коли ми трохи топили, було тепліше. Однак у особистому життю вона була дуже мила, тепла, товариська!»
Знаходила Олена Теліга час і для поетичної творчості, хоч, здавалося, було не до того. Корній Товстюк, що був разом з нею в Києві восени 1941 року, писав у своїх споминах: «Олена Теліга в той час працювала над твором про героїзм спартанців і його відлуння в Україні. Мій брат Георгій Дідів як латиніст консультував Олену.»
Твір починався з епіграфа: «Dic, hasps Spartae, nos hic vidisse jacentos, dum santis Patriae legibus obsequimur! – Скажи, подорожнику, Спарті, що ти нас тут бачив полеглих після того, як ми виконали свій святий обов’язок перед Батьківщиною!» (Ці слова написані на могилі оборонців Спарти.)
Олена передчувала, що їй і її друзям судилося повторити подвиг спартанців, готувала себе до цього.
З великими труднощами серед суворої зими дістався до Києва її коханий Михайлик. Улас Самчук, до якого він заїздив по дорозі в Рівне, згадував, як він його проводжав у цю
