менше всього) – жила для праці в ім’я волі і кращої долі своєї України. Про те й писала у вірші.
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання люті душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
Ілюзії, якщо вони й були, зникли й розвіялись в один день. І від того на душі стало ще тяжкіше, ніби втратила те, чим жила останні дні. Та духом не падала. Треба було тверезо оцінити ситуацію і починати свою нелегку працю з відновлення в душах українських національного почуття. У статті за 5 жовтня у «Волині», що мала промовисту назву «Розсипаються мури», писала:
«Питання національної самосвідомости на Східній Україні є тепер дуже можним. Рожеві оптимісти твердять, що 98 % українського населення почувають себе свідомими українцями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталінське „братерство народів“, національний світогляд буде видаватися диким божевіллям, а ті, що його несуть, будуть цілковито чужі на східних землях. Правда є безперечно десь посередині, і наразі – мабуть, ближча до поглядів песимістів.
20 років московської завзятої пропаганди не могли лишитися безслідно».
Треба було починати цю тяжку, але вкрай необхідну працю – збудити в душах українців національні почуття, що ледь-ледь там ще тліли – якщо тліли. Цим мали зайнятися українці із західних земель, вони мали кращі умови для формування свого національного світогляду. Настав час допомогти своїм братам зі Сходу. Олена ще вірила в успіх, писала:
«Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любови розпалити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішности».
За роботу, прибувши до Києва, взялася, не гаючи й дня. Та й зайвих днів – це вона розуміла – вже не було.
Менше слів – більше діла.
5 жовтня 1941 року з ініціативи Олега Ольжича в Києві була створена Українська Національна Рада (УНР), до якої увели й Олену Телігу. УНРада мала стати представницьким органом, який би перебрав на себе цивільну владу на всій території України, окупованій німцями. Гадалося: за допомогою легальних (а де й нелегальних) заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого війною господарства, відродження української мови та культури, а в подальшому, скориставшись зручним моментом – знесиленням обох тоталітарних режимів – гітлерівського та більшовицького у взаємній боротьбі за пануванням над світом, – взяти всю повноту влади і утвердити нарешті – нарешті! – незалежну Українську державу. А поки що сподівалися, що українська цивільна влада буде діяти паралельно з німецькою військовою владою… Але відразу ж не так почалося, як гадалося наївним керівникам УНРади. З перших днів вони змушені були декларувати перед німцями свою лояльність та меншість. І ще змушені були – німці вже позирали на них косо, – наголошувати на тому, що першочергове їхнє завдання є «допомога
