був Львів, потім у вересні – Рівне, а теплого осіннього дня у природі було таке буйство барв, що не хотілося думати про війну та окупацію – 22 жовтня 1941 року вони нарешті дісталися Києва. Як вона мріяла про місто своєї юності, як тільки не називала його – «золоте», «державне», готуючись до зустрічі з ним, молилася на нього.
Дорога до Києва з Рівного зайняла два дні – 22 жовтня 1941 року Олена Теліга вдруге і, як час покаже, остаточно прибула до столиці України.
Її супутниця згадуватиме:
«В’їздили ми до Києва в такий же день, осінній і прозорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю».
Все так і було, як вона, передбачаючи, писала в «Повороті»: «І осінній день прозорий», і «перейдені бродом води», і «гострі і щасливі хвилини зустрічі» з рідною землею, з містом, яке вона так любила, і щемкий біль від усвідомлення того, що чужиною став рідний край, над яким зависла чомусь вже «незнайома пісня».
Серце стискувалось і боліло – від зустрічі з омріяним Києвом, у якому владарювали жорстокі чужинці. З людських душ, це Олена гостро і тяжко відчувала, були попередніми владарями витравлені найбільші цінності – національні почуття, усвідомлення всього українського…
Раніше, як писала вірша «П’ятнадцята осінь», що був створений під згадкою про її «п’ятнадцяту прекрасну осінь», Олена Теліга вже тоді марила Золотоверхим Києвом, марила, як у передчутті любові…
Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений, мій трагічний Київ…
Ось чому Улас Самчук мав усі підстави заявити і твердити, що вона готувалася до зустрічі з Києвом, як наречена до шлюбу…
Спочатку все було ніби добре, адже Київ зустрів її «жовтогарячим палахкотінням скверів і парків. Але й руїнами, чергами за водою, завішеними чорними вікнами…» Такі були суворі реалії, а в її душі буяв інший Київ, – рідний, любий, дорогий, єдиний… І хай їй було напророчено вмерти у ньому, але вона мчала у Київ, справді, як наречена до шлюбу…
Отож ще раз: з початком війни 1941 року Теліга переїздить до Львова, бере участь, як дієва оунівка, в похідних групах ОУН – вони йшли на самопожертву, разом з ними йшла й Олена. І не просто разом, вона завжди йшла трохи попереду, ведучи за собою братів і сестер по організації.
Встигла зробити у Львові багато, але наче прихватцем, чекаючи тієї миті, коли нарешті вирушить до столиці України.
І ось вона з групою Олега Ольжича переїздить до Рівного, а вже 29 жовтня Олена Теліга там, куди поривалася її душа, все її єство – в напівзруйнованому Києві, мчить машиною по Брест-Литовському шосе, подумки підганяючи авто: швидше, швидше, швидше! Нетерпіння дістатися Києва було таким великим, що всю її заполонило. Але заполонило щастям і радістю зустрічі. У Києві її чекав поет і діяльний член ОУН, її наставник по боротьбі Олег Ольжич.
Привітавши Олену з поверненням
