що підказали їм місцеві жителі (серед них були українці, бо поляки здали б їх прикордонній сторожі). Де брели по коліна – піщані намивні мілини, – де по груди, а де – на бистрині – довелося трохи пливти. Ще на польському березі Улас нарізав очерету та рогозу, зв’язав перевесельцями з осоки невеличкий плотик, на нього вони й склали свої речі – Олена вузлик з усім необхідним для жінки (вбрана вона була під селянку, тож вузлик для неї – звична річ), Улас – торбу, в якій, крім усього, знаходилися (як він не без гумору згадував) ще й рукописи його нових «безсмертних шедеврів». Потім вони роздяглися мало не до білизни (Улас, як чемний мужчина, делікатно відвернувся, поки Олена роздягалася, хоча те було зайвим, адже, переходячи річку, треба ж було й поперед себе дивитися), склали одяг на плотик і отак, ойкаючи (себто Олена ойкала, вранці водиця Сяну була досить свіженькою), – побрели на той берег.
Брести довелося чималенько, петляючи сюди й туди, як петляли мілини, де «переправа», як сміялась Олена, відбулася без пригод. За винятком одного випадку, коли Улас…
Скільки брели, Улас весь час намагався не дивитися на свою супутницю, відводив погляд убік, але…
Ні-ні, та й непомітно (так йому здавалося) зиркав на Олену – який чоловік не спокуситься! Бо в Олени було таке струнке і гарне тіло: мармурове, ніжно-звабливе, з округлими жіночими формами. Отож Улас ні-ні, та й зиркав на неї, й аж надто затримував на ній погляд, милуючись її…
Проте стримувався, вдаючи, що йому все байдуже, і він зайнятий лише тим, щоби намацувати хоч якусь твердь під водою.
Але… Задивившись на Олену, таки шугонув з головою у вирву, а випірнувши, замахав руками і ледве вибрався на мілке.
– І як же це я… – бурмотів. – Аж шугонув на глибоке, навіть води наковтався!
– Не треба було задивлятися, Уласе, на чужу жінку! – усміхнулась Олена. – Тим більше, у Києві на вас буцімто чекає наречена?
Улас од тих слів губився: таки правда, задивився на чужу, але ж на таку чарівну…
– Вгадала? – запитала Олена.
– Авжеж, пані Олено, – зніяковів Самчук. – Ви така, що не замилуватися вами, хто би міг…
– От і втрапили у вирву…
– Та заради вас – хоч куди завгодно!
І раптом у прибережжі, голосно закувала зозуля – як на замовлення: ку-ку, ку-ку, ку-ку…
– А давайте порахуємо, скільки вона літечок нам напророкує?
– Це польська зозуля й українцям вона не щедра на літа.
– Чому? Берег вже український, тож і зозулі тут українські. Куди тим лядським зозулям!
І доки вони зодягалися, зозуля все кувала, даруючи їм багато літ…
– Бачите? Слухаєте? Такими щедрими бувають лише українські зозулі…
Ледве помітною стежкою рушили до якогось села неподалік річки.
– Це ж наше село, українське… – наче сама до себе жваво гомоніла Олена. – Тільки б у ньому не було
