Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Амазонка. Київ–Соловки (збірник) - Валентин Чемерис страница 31
«Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно-міцно. Твоя Олена».
Улас Самчук згадуватиме. В очікуванні, коли з’явиться людина, яка мала їх таємно переправити на той, український, берег, пішли до Сяну і десь у затишному місці полягали на свіжій траві, дивилися у синє, вже українське небо і співали:
Дівчинонько люба, де будеш ти спати,
На Вкраїні далекій!
В степу під вербою, аби, серце, з тобою,
На Вкраїні далекій…
Пісню урвали – а раптом нею накличуть біду? За самовільний перехід кордону можна потрапити й до концентраційного табору… Декого, спіймавши, німці навіть на місці постріляли…
Виявилось, що переходити Сян у Ярославі небезпечно, їм порадили це зробити в селі Сосниці, дали адреси надійних людей, які допоможуть це зробити. Наступного дня потягом, а далі пішки дісталися Сосниці – там місцевий священик мав зарадити їхній справі.
Через роки Улас Самчук згадуватиме у своїх споминах:
«Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично заросла річка кроків п’ятдесят шириною. На всі боки оглянулись – і з Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої і Оленині речі… Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса…»
Йшла до кордону з подвійним почуттям, різко протилежним одне одному – з радістю і сумом, що межував з тривогою. І хвилювала не небезпека шляху.
Радість, що нарешті вона повертається на Батьківщину любу свою, омріяну, повертається, щоб більше її ніколи – що би там не було! – не залишати, а сум…
Сумно було прощатися з батьком – хворим і таким самотнім, аж неприкаяним у чужому краї, немолодим, як підрубаним під корінь… Думав, що дочка люба його догляне на старості, турботою своєю ласкавою віку йому доточить… принаймні проведе його в той, в інший світ, а воно…
Не так склалося, як гадалося.
Це батько так був переконаний, а вона ж вважала, що навпаки: так склалося, як вона й гадала. Але й його можна зрозуміти. Після смерті дружини, яку він незрадливо кохав, Іван Шовгенів залишився в чужих краях сам-один. Вся надія була на доньку – догляне на старості, догодує… А вона… Кидає його самого в чужоземеллі. Кидає, щоб повернутися на Україну. Він не проти, але ж Україна під п’ятою німецьких окупантів, не вільна рідна вітчизна, і, здається, назавжди втрачена…
– Так ось і треба