ту собі жону вибрав – так шепотілися між собою його співробітники. Не ту половину собі вибрав – за національністю. (Та й за характером, додавали інші, теж.) Нова пасія батька була росіянкою, чи, як вона сама казала, руською. І була вона руською ще тією – наче щойно з Російської імперії вискочила. Заявляла на повному переконанні (при нагоді і без): «Украины не было, нет и никогда не будет! А была, есть и всегда будет провинция Малороссия, часть России».
Теліги – Олена й Михайло – вели з нею гострі політичні суперечки, що врешті-решт закінчилися повним розривом. Олена перестала відвідувати батька вдома, забігала лише до нього на роботу. І в розмові з батьком не згадувала його дружину та її імпер-шовіністичні переконання. (І де він, батечко, її таку доп’яв? Ні в Подебрадах, ні в усій тамтешній еміграції, здавалось, ще однієї такої і вдень з вогнем не знайдеш, хоча…) Тому й жаль було батька з такою «руською» залишати, але що вдієш… Батечко жив з нею, терпів, тож Олена не збиралася його переконувати в чомусь протилежному. Як кажуть, бачили очі, що купували… І попрощалась тоді з батьком – востаннє – з гнітючим серцем і з таким серцем і в дорогу вирушила… Зробивши перед цим нелегкий вибір, вибравши замість батька – Батьківщину.
Хоч і відчувала себе мовби винуватою, але… Не могла інакше. Пішла до Сяну, щоб перейти його, як переходять Рубікон… І залишиться в біографії Олени Теліги Сян, який розмежував її життя навпіл: старе лишилося позаду, нове замаячило попереду…
В липні 1941-го Олена Теліга разом з письменником Уласом Самчуком таємно від окупантів перейшла Сян…
Перейти Сян на прикордонному пункті вони не могли – не мали на те відповідних перепусток. Та й польські прикордонники схопили б їх і передали німцям. Отож щоб не ризикувати, вирішили перейти Сян в глухому місці таємно і загубитися на українській території. Серед мешканців прикордоння вивідали, де це краще всього зробити, їм підказали, і вони зважились – українська поетеса Олена Теліга (чоловік її Михайло поки що залишався в Подебрадах) та український письменник Улас Самчук, на той час вже досить відомий.
У Чехословаччині Улас мешкав з 1929-го по 1941 рік. Українська Прага 1920–1930 років жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук залучав Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Ґалаґана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень із загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем.
