довкола себе і тим, хто все те дивиться. Сподіваючись тільки на власну цупку пам’ять, яка може вистояти в будь-якім бою, я вигадую протидію за протидією: знову розводжу горілку з кока-колою і все те виливаю до унітаза, врубаю на всю потужність щось у виконанні Фреді Мерк’юрі, б’ю в дзвони, які моя медитуюча уява бачить під стелею ненависної кімнати, розштовхую всіх тих, хто оточує мене, тремтячими руками; чомусь їх завжди четверо, і всі вони одночасно наступають. Я один, але саме той п’ятий, у котрого є вони, четверо – стіни, які повинні мене впокорити. Ці стіни – моя затісна шкаралупа, мій важкий панцир, гамівна сорочка і водночас рятівний круг.
Пити я почав давно, так давно, що вже годі й пригадувати причину, яка штовхнула мене в ту вирву галюцинацій.
Чи було в мене нещасливе кохання? Чотири роки я був закоханий у одну жінку. Ходив за нею слідом, страждав, мучився. І нарешті в запалі якогось свята ми покохалися. Вранці я відчув звільнення від душевної істерики. Тоді я вже потроху балувався оковитою, і після п’яної пригоди з любощами відчув себе справжнім факіром. Я, впокоривши жінку своєї мрії, впокорив власну пристрасть. Тодішнє кохання закінчилося, бо все на цьому світі має своє логічне завершення, щоб або почати з чистого аркуша, або просто сконати. І, мабуть, немає більшого безглуздя, ніж самогубство заради нещасного кохання, яке мине. Та тоді моє анемічне кохання закінчилося на віки вічні, бо через кілька днів після нашого пристрасного злягання ту молоду й вродливу жінку збив КамАЗ із щебінкою. Кажуть, від удару машини вона не дуже постраждала, а от засипало її вже намертво.
Я ніколи не був повним дурнем. Моя дурість була частковою, вибраною, може, навіть навмисною. Я завжди знав, на що йду, знав, що певний вчинок можна визнати дурнуватим, але чинив саме так, бо інакше не міг чинити. Існують запрограмовані помилки, без яких життя варте лише половини.
Розмірковуючи над новими помилками, які мали можливість втілення, я одягнув футболку, шорти та легкі сандалі й помчав по східцях, наче тінейджер, сподіваючись на приємну літню пробіжку, бо передчуття денної спеки таки дістало. Під’їзд ще спав сном трудяги, котрий ранок вихідного дня марнує на досипання за тижневий аврал. Я навіть притишив свій політ східцями, збагнувши, що вчинив шум, але, розігнавшись, ледь загальмував на першому поверсі й тут прямо-таки нарвався на своїх новоспечених знайомих.
– О, дядя! А ми – до тебе! – вигукнув бритоголовий красунчик, заступивши двері.
– Мені ніколи, – бовкнув я не дуже переконливо, бо несподіванка розбалансувала хід моїх думок.
– Встигнеш. Ми тебе зараз за одну мить домчимо – сідай у «шевроле». Тільки без вибриків, – сказав він, переступивши поріг.
Далі я вже не чув слів, бо, зреагувавши миттєво, вислизнув із дверей під’їзду в’юном слідом за ним і дременув за ріг будинку так, що мене міг наздогнати тільки спринтер, який носить звання щонайменше чемпіона нашої досить-таки стрімкої столиці. Може, те, що
